Проект Management.com.ua
На головну ВступВізії

ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: "МІСІЯ УНІВЕРСИТЕТУ"

<< До початку

IV. Культура й наука

Якщо ми зведемо стосунки між фахом і наукою до їхньої суті, то натрапимо на деякі прості думки. Наприклад, медицина — не наука. Вона є не що інше, як одна з професій, практична діяльність. Як така вона спирається на відмінну від наукової точки зору. Завдання медицини — лікувати людину або оберігати її здоров'я. Для цього вона застосовує все те, що видається їй корисним: вона звертається до науки й бере з її результатів усе, що вважає ефективним для своєї мети, але залишає все інше. Вона нехтує в науці передусім її найхарактернішу особливість: втішання проблемністю. Цього вже досить, щоб докорінно відрізнити медицину від науки. Адже науці просто-таки кортить знаходити нові й нові проблеми. Що більше в неї таких проблем, то точніше улягає вона своєму призначенню. А медицина існує для того, щоб знаходити рішення. Якщо вони наукові — тим краще. Але необхідности в тому, аби вони такими були, немає. Вони можуть походити з одного лише тисячолітнього досвіду, якого наука ще досі не пояснила й навіть не схвалила.

За останні п'ятдесят років наука, можна сказати, змела медицину, що, зрадивши своє призначення, не зуміла як слід оборонити свою професійну точку зору21. Вона вчинила найбільший гріх того часу: не прийняла своєї долі, відхилилася від свого шляху, захотіла бути чимось іншим — у цьому випадку, чистою наукою.

Отже, не плутаймо: наука, стаючи професією, має розчленуватися як наука для того, щоб організуватися як професійна техніка згідно з інакшими метою та принципом. А якщо це так, то треба вділити пильну увагу й основам навчання професій.

Щось подібне відбувається з відносинами між культурою та наукою. Їхня відмінність видається мені досить очевидною. Та я хотів би не лише дати читачеві виразне уявлення про культуру, а й показати її основи. Це означає, що читач повинен читати не поспішаючи й добре осмислити той складний факт, що культура — це система живих ідей, якими володіє кожна історична доба. Або краще так: це система ідей, якими живе певний час. Бо від цього нікуди не дінешся: людина живе завжди якимись певними ідеями, що підпирають її життя. Ці ідеї, які я називаю "живими" або "животворними", є не менше й не більше, як реєстром наших дійових переконань щодо того, чим є наш світ і ближні світи, щодо ієрархії цінностей речей і дій: які є більше цінними, а які — менше.

Не в нашій волі володіти чи не володіти якимсь реєстром переконань. Ідеться про якусь неуникну, засадничу для всього людського життя необхідність бути тим, чим воно є. Дійсність, яку ми звично називаємо "людським життям", нашим життям, життям кожного, не має нічого спільного з біологією чи наукою про організми. Біологія, як і всяка інша наука, є не більше, ніж справа, що їй деякі люди присвячують своє "життя". Отож первісне та істинне значення цього слова, "життя", є не біологічним, а біографічним, як то притаманно споконвіку мові простого люду. Воно означає сукупність усього того, що ми робимо і чим ми є; той нестерпучий труд, який кожна людина мусить вершити власними силами, жити у Всесвіті, скеровувати й проводити себе саму поміж речей та істот цього світу. "Жити — це, звичайно ж, спілкуватися зі світом, звертатися до нього, діяти в ньому, перейматися ним"22. Коли б такі дії чи працю, в яких і полягає наше життя, ми виконували механічно, вони не були б життям, людським життям. Автомат не живе. Найважливіше в цьому є те, що життя не дається нам готовим, а — хочемо ми того чи ні — ми мусимо жити в ньому, щомить ухвалюючи нове рішення. Щохвилини мусимо вирішувати, що нам зараз робити, а це означає, що життя людини становить для неї одну безконечну проблему. Щоб вирішити, що нам робити і як нам бути за хвилину, ми мусимо, хочемо ми того чи ні, — укласти якийсь план, хоч би який простий та наївний. І не те, щоб ми мали за обов'язок його укладати, просто не існує такого життя, високого чи ницого, розважливого чи безглуздого, яке б не полягало по суті в тому, щоб поводити себе згідно з тим чи тим планом23. Навіть полишати своє життя на самоплин у годину розпачу — означає погодитися на якийсь план. Всяке життя неодмінно "планує" саме себе. Або, іншими словами: плануючи кожну нашу дію, ми ухвалюємо рішення, бо нам воно видається таким, яке, з огляду на конкретні обставини, має більший сенс. Тобто кожне життя має потребу — хоче воно того чи ні — виправдати себе у власних очах. Виправдання перед самим собою є однією з природних складових нашого життя. Сказати, що жити — це поводитися згідно з планом, однаково, що сказати, що життя — це безперервне виправдання самого себе. Але цей план і це виправдання мають на увазі, що ми склали якусь думку про те, чим е світ і все, що в ньому, й про наші можливі дії стосовно нього. Словом, людина не може жити й реаґувати на себе й на світ, не витворюючи якогось розумового витлумачення його та своєї можливої поведінки в ньому. Це витлумачення і є реєстром переконань, чи ідей про Всесвіт і про самого себе, про які згадувалося вище і які — тепер це видно чітко — не можна викинути з будь-чийого життя24.

...завжди існує система живих ідей, що становить собою найвищий ступінь часу, одну цілком сучасну систему. Ця система — культура. Той, хто залишається поза нею, хто живе архаїчними ідеями, засуджує себе на якесь меншовартісне, важче, болісніше і суворіше життя.    

Майже всі оті переконання чи ідеї індивід не вигадує самотужки, робінзоном — він переймає їх від свого історичного середовища, від свого часу. Природно, в цьому часі ми маємо системи дуже відмінних переконань. Якісь із них є заржавілим і тупим пережитком інших часів. Але завжди існує система живих ідей, що становить собою найвищий ступінь часу, одну цілком сучасну систему. Ця система — культура. Той, хто залишається поза нею, хто живе архаїчними ідеями, засуджує себе на якесь меншовартісне, важче, болісніше і суворіше життя. Так буває з некультурними людьми чи народом. Їхнє існування котиться на возі, тоді як поруч мчать інші життя на швидкісних автах. І їхнє життя має не таке певне, багате й проникливе уявлення про світ, як в отих інших. Коли людина не дотягує до життєвого рівня свого часу, вона перетворюється — більшою чи меншою мірою — на якусь, можна сказати, недолюдину.

В нашу добу культура більшою своєю частиною реалізується через науку. Та сказаного вистачає, щоб завважити, що культура — це не наука. Той факт, що сьогодні в науці створюється більше, ніж у будь-якій іншій сфері життя, є, своєю чергою, фактом не науковим, а радше якоюсь життєвою вірою — отже, якимсь характерним для нашої культури переконанням. П'ятсот років люди вірили в церковні собори, і зміст нашої культури великою часткою бере початок від них.

Отже, культура робить з наукою те саме, що раніше робила професія: вона відбирає з науки все життєво найнеобхідніше для того, щоб тлумачити наше існування. В науці є великі фраґменти, що не є культурою, а лише суто науковою технікою. І навпаки: культура обов'язково потребує, хоче вона того чи ні, — володіти якимсь повним уявленням про світ і людину; їй не дозволено, як науці, зупинятися там, де в певних випадках зупиняються методи абсолютної теоретичної точности. Життя не може чекати, поки науки пояснять своїми науковими методами Всесвіт. Воно не може жити ad kalendas graecas*. Найістотніша властивість існування — його невідкладність: життя завжди нагальне. Ми живемо тут і тепер без будь-якого можливого перехідного зволікання. Життя для нас — це постріл упритул. Звичайно, й культура, що є тільки його тлумаченням, також чекати не може.

Це підтверджує її відмінність від наук. Наукою жити не можна. Якби фізик жив ідеями своєї фізики, будьте певні, він би не манірився й не сподівався б на те, що через сто років інший дослідник завершить початі ним спостереження. Він би відрікся від пошуків якогось одного, цілком точного рішення і довів би свою працю до кінця, опершись на приблизні й вірогідні попередні висновки, тобто зробив би те, на що не здатна нині — й ніколи не була здатна — строго доктринальна теорія фізики.

Внутрішній лад наукової діяльности не є життєво важливим, а культури — є. Тому наука нехтує наші доконечні потреби й іде за своїми власними вимогами. Через те вона безмежно спеціялізується й стає дедалі-різноманітнішою; тим-то вона й незавершальна. А от культурою керує життя, і їй щомиті доводиться бути довершеною, цілісною, чітко структурованою системою. Вона — план життя, той дороговказ, який веде нас крізь хамзу існування.

Ця метафора про ідеї як дороги, шляхи (які дорівнюють методам) така ж давня, як і сама культура. Її походження легко зрозуміти. Коли ми опиняємося у важкій, заплутаній ситуації, нам здається, що ми стоїмо перед густим, дрімучим і темним лісом, через який неможливо пройти, не заблукавши. Коли хтось з'ясовує нам цю ситуацію якоюсь вдалою думкою, ми відчуваємо ніби раптове осяяння. Це світло очевидности. Тепер заплутаність видається нам упорядкованою в чітких лініях і структурах, що схожі на відкриті в ній дороги. Отже, вкупі йдуть слова "метод" і "осяяння", "освіта", Aufklarung**. Сьогодні ми кажемо "людина культурна", — а не більш як сторіччя тому казали "людина освічена", — тобто людина, що бачить у повному світлі дороги життя.

Потрібно назавжди покінчити з будь-яким розпливчастим образом освіти й культури, коли їх уявляють як таку собі оздобу, що нею деякі ледарі прикрашають своє життя. Гіршого перекручення не знайти. Культура — це доконечна потреба всього життя, основоположний вимір людського існування так само, як руки — неодмінний атрибут людини.

Людина іноді не має рук; але тоді вона також і не цілком людина, а безручко. Так само, лише набагато радикальніше, можна сказати, що життя без культури — це життя безруке, невдале й неприродне. Людина, котра не живе на висоті свого часу, живе поза тим, чим могло б бути її справжнє життя, тобто вона фальсифікує чи ошукує своє власне життя: вона його знеживлює.

Незважаючи на певні припущення та видимості, нині ми переживаємо добу якогось жахливого безкультур'я. Можливо, ніколи ще пересічна людина не перебувала так далеко поза своїм часом, поза тим, чого він вимагає від неї. Саме тому час ніколи так не ряснів сфальшованими, ошуканими життями. Майже ніхто не живе в собі, у своїй автентичній долі. Людина здебільшого живе якимись вивертами, обманюючи сама себе, уявляючи навколо себе світ простий і свавільний, — попри те, що життєва свідомість змушує її твердо констатувати: її правдивий світ, світ, який повністю відповідає сучасності, — це світ страшенно складний, точно визначений і вимогливий. Та ця ж таки свідомість боїться, що пересічна людина сьогодні, всупереч своїм вихвалянням, дуже слабка і боїться відкритися тому справжньому світові, який би вимагав від неї більшого, а тому воліє фальсифікувати своє життя, утримуючи його герметичним у личинковому коконі вигаданого та спрощеного світу.

Звідси та історична важливість, що має нагадати Університетові про його найголовніше завдання — "освіту" людини: це він має навчати її всієї культури її часу, відкривати для неї з ясністю й точністю величезний сучасний світ, у який її життя має вклинитися, щоб стати автентичним.

Я зробив би стрижнем Університету й усієї освіти "факультет культури". Трохи вище я намалював картину його дисциплін. Кожна з них має дві назви. Наприклад: "фізичний образ світу" (фізика). Цією подвійністю я хотів би нагадати про відмінність між культурною, тобто життєвою дисципліною, та науковою, з якої культура живиться. На "факультеті культури" фізику не викладали б так, як її читають тим, хто планує стати в житті дослідниками фізики й математики. Фізика культури — це строгий ідеологічний синтез образу та функціонування матеріяльного космосу, як вони висновуються з усіх фізичних дослідів, здійснених на сьогодні. Крім того, та дисципліна пояснюватиме, в чому полягає спосіб пізнання, яким послуговується фізик задля зведення своєї дивовижної споруди і який мусить проаналізувати принципи фізики й прояснити коротко, але дуже точно окресливши її історичну еволюцію. Відтак студент ясно усвідомить, чим був "світ", в якому жила людина вчора, передучора чи тисячу років тому, а також, шляхом контрасту, зможе повністю усвідомити особливість нашого сучасного "світу".

Отут саме час дати дещо загайну відповідь на заперечення, що виникло на початку мого есею. Як може, — питають, — стати зрозумілим сучасний фізичний образ матерії тому, хто не обізнаний з вищою математикою? Щодня ж математичний метод проникає все глибше до суті фізичної науки?

Я хотів би, щоб читач добре збагнув ту неуникну трагедію, яка постала б для людської майбутности, якби таке розуміння було недосяжним. Тоді одне з двох: або для того, щоб не жити нездало, без усвідомлення того, що є світ, в якому ми рухаємося, всі люди мали б бути фізиками й присвятити себе25 дослідженням, або ж усі мали б скоритися існуванню, котре в одному зі своїх вимірів було б безглуздим. Звичайну людину затінив би фізик як ще одна людська істота з якимось магічно-культовим знанням. Обидва рішення, поза тим, були б нісенітницями.

Але, на щастя, так не є. По-перше, підтримувана тут теорія вимагає якомога інтенсивнішої раціоналізації методів освіти — від початкової до вищої. Саме підкреслення відмінности між наукою та навчанням науки вможливлює її поділ на частини для того, щоб зробити її легшою для засвоєння. Принцип "ощадности в освіті" не задовольняється вилученням дисциплін, що їх студент не може вивчити; він також заощаджує на способах, позаяк освіта має навчитися того, як потрібно навчати. При цьому ще й отримуємо подвійний великий привід для того, щоб студент зміг, зрештою, опанувати більшу, ніж нині, кількість речей26. Отож гадаю, що завтра жоден студент не прийде до Університету, не знаючи фізичної математики настільки, щоб він міг бодай зрозуміти формули.
    Незважаючи на певні припущення та видимості, нині ми переживаємо добу якогось жахливого безкультур'я. Можливо, ніколи ще пересічна людина не перебувала так далеко поза своїм часом, поза тим, чого він вимагає від неї.

Математики дещо перебільшують складність їхніх знань. Хоч би якою широкою була математика, зрозуміти її — це, зрештою, як із гори збігти. Якщо нині це здається таким важким, то тільки через відсутність зусиль, спрямованих на спрощення освіти. При цій нагоді хочу, з певною урочистістю, вперше проголосити, що майбутнє самої науки може стати катастрофічним, якщо не заохочувати до такого виду інтелектуальних зусиль, спрямованих не так на примноження наукових досягнень у звичному сенсі дослідження, як на спрощення й витворення в науці п'ятисутнього синтезу без втрати сутности й якости.

Необхідно зупинити подрібнення та ускладнення наукової праці, якщо їх не врівноважено іншою науковою працею, яку надихав би протилежний інтерес — концентрація та опрощення знань. Потрібно плекати та виокремлювати інтегрувальні таланти — в цьому і є доля самої науки.

Та, по-друге, я рішуче заперечую, що фундаментальні ідеї будь-якої дійсної науки — принципи, способи пізнання й висновки — неодмінно потребують для свого розуміння певного формально-технічного призвичаєння. Правда в протилежному: як тільки у якійсь науці розвиваються ідеї, що неминуче потребують технічного навику, то вони ж водночас втрачають свій фундаментальний характер і стають просто внутрішньо-науковими, тобто інструментальними27 знаннями. Панування вищої математики необхідне для розвитку фізичної науки, але непотрібне для того, щоб по-людському збагнути її.

Водночас, на щастя чи на жаль, сьогоднішню науку славно й незаперечне очолює німецька нація. Тож німець разом зі своїм дивовижним генієм і серйозністю у ставленні до науки волочить за собою ще й одну свою вроджену ваду, яку дуже важко викоренити: він — педантичний і замкнутий. Це його природа. Але такі якості в сучасній науці призводять до того, що чимало аспектів та речей у ній насправді можуть і не бути чистою та ефективною наукою, а є радше педантичною половою й "оманою для цілого світу". Одна зі справ, яку Европі необхідно негайно здійснити, — це звільнити сучасну науку від її винятково німецьких наростів, ритуалів і маній та дати волю її істотним складовим28.

Европа не врятується, якщо знову не прийде до тями, й таке отямлення має бути значно тверезішим, аніж усі ті хибні, що були до сьогодні. Ніхто цього не уникне. Так само й науковець. Сьогодні в науці ще є чимало від феодалізму, егоїзму, недисциплінованости, марнославства й культового жесту.

Потрібно гуманізувати науковця, який у середині XIX сторіччя збунтувався, ганебно спотворивши євангеліє бунту, що відтоді перетворився на неймовірно вульгарну, на ґрандіозну брехню нашого часу29. Треба, щоб науковець перестав бути тим, ким він так часто, на жаль, є сьогодні — варваром, що знає багато про одну річ. На щастя, найвидатніші постаті сучасного покоління науковців через внутрішні потреби самої своєї науки відчувають зобов'язання доповнити спеціялізацію якоюсь інтегральною культурою. Інші ж неухильно простують далі. Вівця завжди піде за бараном-ватажком.

...як тільки у якійсь науці розвиваються ідеї, що неминуче потребують технічного навику, то вони ж водночас втрачають свій фундаментальний характер і стають просто внутрішньо-науковими, тобто інструментальними знаннями.    

Усе веде до того, щоб випробувати якусь нову сукупність знання, яке сьогодні нарізно мандрує світом. Але труди, закладені в це, — незмірно великі, й цього не досягти, поки не існує якоїсь методології вищої освіти, схожої принаймні на ту, що вже існує на інших рівнях освіти. Нині університетська педагогіка, хоч би якою оманою вона нам видавалася, відсутня цілком.

Перед людством постало вкрай невідкладне завдання — знайти якусь технологію для доцільної концентрації знань, які на сьогодні ми маємо. Якщо ж не вдасться підкорити цю рясну рослинність, то вона задушить людину. Над первісним лісом життя вивищиться ще один ліс науки, яка мала б спрощувати життя. Якщо наука впорядкувала життя, то тепер треба буде також упорядкувати науку, організувати її, — бо регламентувати її вже неможливо, — уможливити її дальше здорове існування. Для цього науку потрібно оживити, тобто наділити формою спільною з людським життям, що її створить. Інакше-бо — і не варто вдаватися до марного оптимізму — наука випарується, а людина перестане нею цікавитись.

Поміркувавши над тим, якою мала би бути місія Університету й побачивши особливий синтетично-систематичний характер його культурних дисциплін, подивімося, в який спосіб ми переходимо до широких перспектив, виходячи за межі чистої педагогіки, і побачимо в університетській інституції орган порятунку для самої науки.

Необхідність створити ефективні синтез та систематизацію знань для навчання їх на "факультеті культури" сприятиме розвиткові одного типу наукового таланту, яким донині послуговувалися лише принагідне — таланту інтеґратора. Строго кажучи, це — як і всяке творче зусилля — має призвести до певної спеціялізації; але тут людина спеціялізуватиметься саме на зведенні в сукупність. Адже рух, що спонукає дослідження безперервно подрібнюватися, розпилюватися на окремі проблеми, вимагає — як кожному нормально здоровому організмі — якогось компенсаційного врегулювання того руху протирухом, який перейматиме й триматиме науку, схильну до відцентрового руху, в певній строгій системі.

Люди, обдаровані таким талантом, стають набагато кращими викладачами, ніж ті, хто занурений у звичайне дослідження. Тому що одне з лих, до яких призвів безлад у науці й Університеті, — це сучасне передавання катедр дослідникам, які майже завжди є найгіршими викладачами і вважають викладання пустим гайнуванням часу, який варто було б присвятити праці в лабораторії чи в архіві. Так сталося й зі мною протягом десяти років моїх студій у Німеччині: я жив разом з багатьма найбільшими науковцями епохи, проте не зустрів серед них бодай одного доброго вчителя30. І хай тепер ніхто не розказує мені, нібито німецький університет є взірцем інституції!


    21 Своєю чергою, коли медицина залишається вірною своїй точці зору -лікувати; як лікарська праця вона виявляється кориснішою і для науки. Сучасну фізіологію витворили (на початку XIX сторіччя) не науковці, а медики, котрі, відкинувши панівну в біології XVIII сторіччя схоластичність (анатомізм, систематику тощо), сприйняли доконечність свого призначення й почали лікувати, спираючись на практичні теорії. Дивіться про це книжку (що її читаєш, вона все цікавіша): Radl, Historia de lаs teorias biological. - Т. II. - Madrid: Revistra de Occidente.

    22 Я беру цей вислів зі свого есею "Держава, юність і Карнавал", опублікованого в La Nасіoп, в Буенос-Айресі у грудні 1924 року й передрукованого в Еl Еsресtаdоr. - Том VII, 1930 р. під назвою "Спортивне походження держави".

    23 Високість чи ницість, розважливість чи безглуздість чийогось життя - це і є його план. Зрозуміло, що наш план не є однаковим для всього життя; він може постійно змінюватися. Найважливіше - завжди мати план, такий чи інший.

    24 Зрозуміло, коли така істотна складова нашого життя, як спосіб виправдання його перед самим собою діє хибно, тоді недуга є найтяжчою. Це відбувається з людиною нового типу, яку я досліджую у своїй книзі "Бунт мас".

    * "За грецькими календами", тобто за старим часом, невідомо коли (лот.).

    ** Освіта (нім.).

    25 Зауважте, що присвятити себе всього, якщо це справжня присвята, -це присвятити життя. Не менше.

    26 Саме тому, що ми заощаджуємо на освіті, отримуємо більшу кількість ефективного вчення.

    27 Це чиста правда, що математика має отакий цілковито інструментальний, а не фундаментальний чи реальний характер, як це стається з наукою, що застосовує мікроскоп.

    28 Для розуміння всіх цих натяків потрібно не забувати, що це говорить той, хто зобов'язаний Німеччині чотирма п'ятими своїх інтелектуальних здобутків і хто тепер, як ніколи, усвідомлює безперечну й ґрандіозну вищість німецької науки над усіма іншими.

    29 У моральному розумінні найбільше завдання сучасности полягає в переконуванні простолюду (бо в цю пастку ніколи не потраплять люди культурні) в тому, що порив до такого марного, так мало вимогливого бунту є лише глупотою, що майже всі ті речі, супроти яких людина бунтує, варті того, аби їх насправді забути. Єдиний справжній бунт -це творчість, це повстання супроти небуття, це антинігілізм. Лусбель — ось хто є патроном псевдоповстань.

    30 Це не свідчить, що їх не було зовсім; але їх таки там нема бодай у мінімально потрібній кількості.

Сторінка 1 2 3 4 5 >>>


 
Проект відкрито 16 жовтня 2002 р.
Розробка, дизайн: Олександр Данилюк, малюнки: Тетяна Горохова
Copyright © 2002-2011, Management.com.ua