Проект Management.com.ua
На головну ВступВізії

ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БУНТ МАС»

<< До початку

ЧАСТИНА 2

III. РІВЕНЬ ЕПОХИ

Отже, влада мас являє одну позитивну сторону, оскільки вона свідчить про піднесення всього історичного рівня і показує, що пересічне життя проходить сьогодні на вищій площині, ніж учора. Це нас переконує, що життя може мати різні височини і що це фраза, сповнена змісту, яку звичайно повторюють беззмістово, коли говорять про висоту часів. Слід зупинитися на тій точці, бо вона дає нам засіб установити одну з найнесподіваніших рис нашої епохи.

Кажуть, наприклад, що та чи інша річ не відповідає висоті часів. Авжеж, не абстрактний час хронології, що є цілковито рівний, а життьовий час, що його кожне покоління називає «нашим часом», завжди має певну височінь: сьогодні височить над учорашнім днем, чи тримається на рівні, чи спадає. Образ спадання, що криється в слові «занепад», походить від цього прочуття. Так само кожна людина більш чи менш ясно почуває, яке є співвідношення між власним життям і висотою часів, на якій воно розгортається. Є люди, які чуються в умовах сучасного життя як жертва моря, що не може втриматися на поверхні. Шалений темп, яким ми сьогодні живемо, завзяття й енергія, з якими беремось до всього, тривожать людину архаїчної натури, і ця тривога міряє різницю між власним пульсом і пульсом епохи. Натомість людина, що живе повністю й охоче у формах сучасності, є свідома співвідношення між висотою нашого часу та висотою різних минулих віків. Що це за співвідношення?

Було б помилкою припускати, що завжди людина однієї епохи вважає минулі епохи за нижчі рівнем, просто тому, що вони минулі. Досить пригадати, що, на думку Хорхе Манріке, «всяка минула доба була ліпша».

Але й це неправда. Не всі віки чулися нижчими від якогось минулого віку, але й не всі вважали себе вищими за все, що було і жило в пам'яті. Кожний історичний вік виявляє відмінне почуття супроти цього дивного явища життьової височини, і мені дивно, що мислителі й історіографи ніколи не звертали уваги на такий явний і важливий факт.

    Правдива життьова повнота не полягає в задовопенні, в успіху чи в досягненні.

Враження, що його висловлює Хорхе Манріке, було безсумнівно найзагальнішим, принаймні беручи grosso modo5. Більшості епох власний час не здавався вищим за інші, стародавні віки. Навпаки, найчастіше люди припускали, що колись в минулому були кращі часи, повніше буття: «золотий вік», кажемо ми, вихованці Греції й Риму. «Алчерінга», кажуть австралійські дикуни. Це свідчить, що ті люди почували в пульсі власного життя до певної міри брак повної снаги, знемогу, неспромогу налити кров'ю все мереживо жил. Тому вони шанували минуле, «класичні» часи, що їх існування здавалося їм чимсь ширшим, багатшим, досконалішим і напруженішим за життя власного часу. Коли вони оглядались і уявляли собі ці більшевартісні сторіччя, то їм здавалося, що вони не перевищують їх, а, навпаки, лишаються понизу, мов живе срібло, що впало в термометрі і не містить у собі вищого ступеня чи радше не має стільки калорій. Від 150 року по Христі це почуття всихаючої живучості, убуття, занепаду й ослаблення пульсу поступово зростає в Римській імперії. Вже Горацій співав: «Наші батьки, гірші за наших дідів, народили нас, ще негідніших, і ми породимо ще нездатніших нащадків». (Оди, книжка III, 6).

      Aetas perentum peior avis tulit
      Nos nequiores, nos daturos
      Progeniem vitiosorem.

Два сторіччя пізніше не знайшлося в цілій Імперії досить більш-менш сміливих італіків, щоб обсадити становища центуріонів, і довелося наймати для цієї служби далматійців, а згодом варварів з-над Дунаю й з-над Рейну. Тим часом жінки стали неплідні й Італія обезлюднилась.

Гляньмо тепер на інший рід епох, що їх життьове почуття позірно цілком протилежне останньому. Іде про дуже дивне явище, яке нам важливо дефініювати. Коли не більш як тридцять років тому політики ораторствували перед людом, вони звичайно осуджували той чи інший захід уряду, таку чи іншу крайність, кажучи, що це не гідне нашого передового віку. Цікаво пригадати, що цього самого вислову вжив Траян у своєму відомому листі до Плінія, де він радить не переслідувати християн на підставі анонімних доносів: Nес nоstri saeculi est6. Отже, були такі епохи в історії, які почували, що вони осягли повну, остаточну височінь; часи, коли здається, що вже досягнено ціль подорожі, коли здійснюється давнє бажання і сповнюється надія. Це є «повнота часів», повна зрілість історичного життя. І дійсно, тридцять років тому європеєць вважав, що людське життя дійшло того, чим воно повинно бути, чим воно прагнуло бути впродовж багатьох поколінь, чим воно мало бути вже назавжди. Часи повноти завжди вважають себе за вислід багатьох інших підготовчих віків, інших часів без повноти, нижчих від власного, над якими височіє ця година повного цвіту. Коли дивитися з цієї висоти, складається враження, що ті підготовчі епохи жили лише тугою і нездійсненною ілюзією; що то були часи незадоволеної жадоби, палких предтеч, напруженого чекання, болючого контрасту між чітким прагненням і неспівзвучною дійсністю. Отак XIX століття дивиться на Середньовіччя. Нарешті надходить день, коли це старе бажання, часом тисячолітнє, здається осягненим: дійсність приймає його і кориться. Ми дійшли до вимареного верхів'я, до визначеної мети, до вершини часів! На місці старого «ще ні» стало вже «нарешті».

Це погляд наших батьків і цілого їх сторіччя на своє життя. Не забуваймо: наш час — це час, який іде слідом за добою повноти. Тому людина, що лишилася на другому березі, у тій недавно минулій повноті, неминуче дивиться на все з власної точки зору: через оптичне викривлення їй здається, що наш вік — це упадок з повноти, занепад.

Але старий, досвідчений любитель історії, що досліджує пульс часів, не засліплюється цим маревом уявної повноти.

Як я вже ствердив, для того щоб існувала «повнота часів», доконечно, щоб якесь давнє бажання, тривоживши й наболівши довгими сторіччями, нарешті здійснилося в один день. І дійсно, ті часи повноти — це часи задоволені; іноді, як у XIX столітті, аж надто задоволені. Аж тепер ми здаємо собі справу, що ті, такі задоволенії такі довершені сторіччя — всередині мертві. Правдива життьова повнота не полягає в задовопенні, в успіху чи в досягненні. Вже Сервантес казав, що «шлях завжди кращий за постій». Період, що задовольнив своє бажання і свій ідеал, вже нічого більше не бажає, його джерело бажань засохло. Себто ота повнота насправді є закінченням. Є сторіччя, що, не вміючи відновити своїх бажань, умирають від задоволення, так, як умирає щасливий трутень по весільному леті.

Звідси разючий факт, що ті етапи так званої повноти завжди почували в глибині душі якийсь своєрідний сум.

Прагнення, що так повільно зароджувалося, нібито нарешті здійснюється в XIX столітті і, підсумовуючи, прибирає назву «модерна культура». Вже сама назва бентежить: це ж нечувано, щоб час називав себе «модерним», себто заключним та остаточним, що перед ним усі інші — лише пережитки, скромні готування й прагнення в його напрямку! Кволі стріли, що не влучають у ціль7.

Віра в модерну культуру була сумна: зналося, що "завтра" цілою своєю істотою буде подібне до "сьогодні", що поступ полягає лише в простуванні у віки вічні по тому самому шляху, що ось уже під ногами.    

Чи ж ми не торкаємось тут основної різниці між нашою добою і добою, яка щойно минула, зайшла за обрій? Наша доба вже не чується остаточною; навпаки, в самих її надрах криється невиразне прочуття, що нема часів остаточних, сталих і назавжди скристалізованих. Навпаки, претензія, що певна епоха життя — та, що зветься «модерною культурою»,— є остаточна, здається нам неймовірним затемненням і звуженням поля зору. І це почуття дає нам солодке враження, що ми втекли з тісного й герметично замкненого простору; що ми вирвались і знову виходимо під зорі, в світ дійсний, глибокий, жаский, непередбачений і невичерпний, де все-все можливе: найліпше і найгірше.

Віра в модерну культуру була сумна: зналося, що «завтра» цілою своєю істотою буде подібне до «сьогодні», що поступ полягає лише в простуванні у віки вічні по тому самому шляху, що ось уже під ногами. Такий шлях — це радше еластична в'язниця, що розтягається, та не пускає нас на волю.

Коли на початках Імперії якийсь культурний провінціал прибував у Рим — Лукан, наприклад, чи Сенека — і бачив величні імперські будови, символи тривкої влади, йому стискалося серце. Нічого нового вже не могло статися в світі. Рим — вічний. І якщо є меланхолія руїн, що підноситься з них, мов випари з мертвих вод, то цей чутливий провінціал відчував меланхолію не менш гнітючу, хоч і протилежну: меланхолію вічних споруд.

Чи ж не ясно, що, супроти цього емоційного стану, почуття нашої епохи більш подібне до галасливої радості дітей, що вирвалися зі школи? Тепер ми вже не знаємо, що станеться завтра у світі, і це нас потай радує; бо ця непередбаченість, цей обрій завжди відкритий на всі можливості — ось дійсне життя, правдива повнота життя.

Цей діагноз, якому, правда, бракує другої половини, контрастує зі скаргами про занепад, що квилять на сторінках стількох сучасників. Тут річ в оптичному викривленні, що походить від багатьох причин. Іншим разом я розгляну деякі з них; але тепер я хочу висунути лише найявнішу: походить вона від того, що прихильники ідеології, яка, на мою думку, віджила, беруть під увагу лише політичну і культурну сторону історії, і не помічають, що все лише поверхня; що історична дійсність у своїй глибині — це чисте прагнення жити, потуга, подібна до космічних сил; не та сама, отже не природна, але таки споріднена з тією силою, що хвилює море, запліднює звіра, заквітчує дерево та розпалює жар у зорях.

Проти діагнозу занепаду я рекомендую таке міркування.

Занепад — це, річ ясна, порівняльне поняття. Падається від вищого до нижчого стану. Отож це порівняння можна робити з найрозмаїтіших точок зору, які можна собі уявити. Для фабриканта бурштинових мундштуків світ у занепаді, бо майже ніхто вже не курить з таких мундштуків. Інші точки зору можуть бути поважніші, ніж оця, але всі вони лишаються односторонніми, довільними і зовнішніми супроти самого життя, яке ми саме пробуємо оцінити. Є лише одна виправдана й природна точка зору: зайняти своє становище в самому житті, споглядати його зсередини і побачити, чи воно чується занепалим, себто охлялим, недолугим, прісним.

Але, навіть ізсередини дивлячись, як можна пізнати, чи життя чується занепалим, чи ні? Для мене нема сумніву щодо вирішальної ознаки: життя, що не воліє жодного іншого життя з жодного іншого віку, що, отже, воліє саме себе, не можна в поважному розумінні назвати занепалим. Ось куди простувало все моє міркування про проблему висоти часів. Бо виявляється, що саме наш час зазнає в цьому відношенні дуже дивного почуття; наскільки я знаю, небувалого досі в усій знаній історії.

    Нелегко сформулювати, як наша епоха сама себе бачить: вона вірить, що переважає всі інші, а також чується початком, хоч і непевна, чи вона, часом, не є агонія. Який нам дібрати вираз? Може, оцей: вища за інші часи і нижча від себе.

У салонових зустрічах минулого сторіччя неминуче надходила година, коли пані та їх приручені поети ставили один одному таке питання: «У якому минулому віці ви хотіли б жити?» І зараз же кожне із них, закинувши на плечі котму зі своїм особистим життям, вирушало в уявні мандри шляхами історії в пошуках за часом, закроєним на його стиль життя. І хоч XIX століття відчувало осягнення повноти,— а може, й саме тому,— воно було прив'язане до минулого, думаючи, що стоїть на його плечах; воно, властиво, дивилося саме на себе як на завершення всього минулого. Тому воно навіть вірило у відносно класичні епохи — сторіччя Перікла, Відродження,— де формувалися сучасні вартості. Цього повинно б вистачити, щоб ми поставилися з підозрінням до часів повноти; вони обличчям повернені назад, вони задивляються в минуле, що сповняється в них.

Отож, як, цілком щиро, відповів би який-небудь представник сучасності, якби йому поставили таке питання. Я думаю, що тут нема сумніву: будь-яке минуле, без винятку, справляло б на нього враження тісного простору, де можна задихнутися. Тобто сучасна людина почуває, що її життя більш наснажене, ніж усі стародавні; чи, навпаки сказавши, що суцільне минуле не доросло до нинішнього людства. Це відчуття сучасного життя виключає своєю абсолютною чіткістю всяку нерозважну писанину про занепад.

Наше життя відчуває передусім, що воно ширше за всяке минуле життя. Як же воно може чутися занепалим? Якраз навпаки: вірячи, що воно більше наснажене, воно втратило всяку повагу й увагу до минулого. Тому ми вперше зустрічаємо добу, що робить tabula rasa з усякої класики, що ні в чому минулому не визнає евентуального взірця чи норми, і хоч вона з'являється наприкінці стількох сторіч безперервного розвитку, все-таки вона здається початком, світанком, дитинством. Ми дивимося назад, і славне Відродження видається нам вузьким, провінціальним, надутим і, чому б не признатися, дешевим.

Я колись підсумував цю ситуацію в отакій формі: «Серйозний розрив між минулим і сучасним — це загальне явище нашої епохи, і в ньому криється те більш-менш невиразне підозріння, що приводить до характеристичного збентеження сучасного життя. Ми, сучасні люди, відчуваємо, що раптом залишилися самі на землі; що мертві вмерли не на жарт, а таки по-справжньому; що вони вже не можуть стати нам у пригоді. Рештки традиційного духу звітрились. Взірці, норми чи стандарти нам непотрібні. Ми мусимо розв'язати наші проблеми без активної співпраці з минулим, в повній дійсності — чи то проблеми мистецтва, науки чи політики. Європеєць стоїть самотній, без живих небіжчиків по боці; так, як Петер Шлеміль, він загубив свою тінь. Це завжди стається, коли надходить полудень». Чим же є, коротко,— та висота нашого часу? Це не повнота часів, і все ж вона чується вищою за всі минулі часи і за всяку знану повноту. Нелегко сформулювати, як наша епоха сама себе бачить: вона вірить, що переважає всі інші, а також чується початком, хоч і непевна, чи вона, часом, не є агонія. Який нам дібрати вираз? Може, оцей: вища за інші часи і нижча від себе. Потужна і рівночасно непевна свого призначення. Горда зі своїх сил і рівночасно застрашена ними.

IV. ЗРІСТ ЖИТТЯ

Влада мас і піднесення рівня, що вказує на височінь часу,— це, в свою чергу, лише ознаки повнішого і ширшого факту. Цей факт майже гротесковий і неймовірний у своїй чіткості.

Полягає він просто в тім, що світ раптом зріс і разом зросло життя в ньому. Зненацька воно стало дійсно всесвітнім; я маю на думці, що для нинішньої пересічної людини зміст життя обіймає цілу планету; що кожна одиниця, за звичкою, живе життям цілого світу. Десь понад рік тому мешканці Севільї слідкували по годинах у своїх популярних часописах, що діялося з кількома людьми близько бігуна,— себто на розжареному тлі андалузького краєвиду пропливали крижані гори. Ні один клаптик землі вже не є замкнений в своєму геометричному розміщенні, а впливає на різні ділянки життя в інших частинах планети. Згідно з принципом фізики, що речі знаходяться там, де вони діють, ми можемо признати будь-якій точці земної кулі справді дійову повсюдність. Ця близінь далекого, ця присутність неприявного розширила в нечуваній мірі обрій кожного життя.

І світ зріс також у часі. Передісторія й археологія відкрили історичні періоди фантастичної тривалості. Суцільні цивілізації й імперії, що донедавна навіть не підозрівали їх назв, прилучено до нашого знання, мов нові континенти. Ілюстрований журнал і екран перенесли ці віддалені клапті землі безпосередньо перед очі народу.

Але цей просторово-часовий зріст світу сам собою не мав би жодного значення. Фізичні простір і час — це абсолютно безглузді аспекти всесвіту. Тому культ чистої швидкості, якому поки що віддаються наші сучасники,— більше оправданий, як звичайно допускають. Швидкість, що складається з простору й часу, не менш безглузда, як її складники; але вона служить на те, щоб їх виключати. Одне безглуздя дається перемогти лише іншим. Для людини це питання честі — тріумфувати над космічним простором і часом8, що позбавлені всякого сенсу, і нема чого дивуватися, що це дає нам дитячу насолоду — пустити в дію чисту швидкість, яка вбиває простір і здавлює час. Виключаючи їх, ми їх оживляємо, ми їх використовуємо для своїх намірів, ми можемо бувати в більшому числі місць, ніж раніше, вирушати та прибувати частіше, споживати в коротшому життьовому часі більше космічного часу.

Але, кінець кінцем, дійсно важливий зріст світу полягає не в його збільшених розмірах, а в тім, що він обіймає більше речей. Кожна річ (ми беремо це слово в найширшому розумінні) — це щось, що можна бажати, задумувати, творити, нищити, знаходити, споживати чи відкидати; всі ці поняття окреслюють життьові дії.

...ми живемо в час, що чує в собі неймовірну здібність творити, але не знає, що творити. Він панує над усіма речами, але не є паном самого себе. Він чується розгубленим у власному багатстві.    

Візьмімо яку-небудь із наших дій, наприклад, купно. Уявімо собі двох людей, одного з нашого, а другого з XVIII століття, що мають такі самі достатки, співмірно з вартістю грошей в обох епохах, і порівняймо репертуар купна, що лежить перед одним і другим. Різниця майже неймовірна. Кількість можливостей, що відкриваються перед сьогоднішнім покупцем, стає фактично безмежною. Нелегко уявити й забажати якоїсь речі, що не існує на ринку, і навпаки: неможливо людині уявити й забажати всього, що є в продажу. Може хтось сказати, що, із співмірно рівними достатками, людина наших днів не зможе купити більше, ніж людина XVIII століття. Це неправда. Сьогодні можна купити більше речей, бо промисловість обнизила ціну майже на всі предмети. Зрештою, мені було б однаково, якби дійсно було так, бо це ще більше підтвердило б мої міркування.

Дія купування кінчається рішенням купити певний предмет; але ж перед тим мав прийти вибір, а вибір починається усвідомленням усіх можливостей, що дає ринок. Звідси випливає, що життя, в аспекті «купування», полягає передусім у переживанні можливостей купна, як таких. Коли говоримо про наше життя, ми звичайно забуваємо одну річ, мені здається найістотнішу: наше життя — це передусім постійна свідомість того, що нам можливе. Коли б у кожну мить ми мали перед собою всього тільки одну можливість, то не було б сенсу називати це можливістю. Це була б радше гола необхідність. Але в дійсності це чудове явище, яке зветься життям, має ту істотну особливість, що перед ним завжди відкривається кілька виходів, які через свою кількість набувають характеру можливостей, між якими ми маємо вибрати9. Сказати, що ми живемо,— це сказати, що ми перебуваємо в оточенні окреслених можливостей. Це оточення ми звичайно називаємо «обставинами». Усяке життя — це перебувати в «обставинах» чи в світі. Бо це ж первинне значення поняття «світ». Світ — це репертуар наших життьових можливостей. Отже, це не є щось відокремлене й чуже нашому життю, а це його справжня периферія. Світ становить те, чим ми можемо бути, нашу життьову потенціальність. Вона мусить обмежитись, щоб здійснитися, чи, іншими словами, ми осягаємо лише маленьку частинку того, чим можемо бути. Тому нам здається, що світ такий велетенський, а ми в ньому такі малесенькі. Світ чи наше можливе життя завжди більші від нашого призначення чи реального життя.

Але тепер я хочу тільки відзначити, як життя людини зросло у вимірі потенціальності. Воно розраховує на безмежно ширший обсяг можливостей, ніж раніше. В інтелектуальній царині воно тепер знаходить більше шляхів мислення, більше проблем, більше даних, більше наук, більше точок зору. Тоді як майже всі звання й посади в примітивному житті можна порахувати на пальцях однієї руки — пастух, мисливець, воїн, маг,— сьогодні список можливих зайнять незмірно великий. Подібну річ зустрічаємо в царині насолод, хоч їх каталог не такий рясний, як в інших ділянках життя, і це явище серйозніше, ніж припускають. Все-таки для людей середніх прошарків, що живуть по містах,— а міста є зображенням сучасного буття,— можливості втіх зросли неймовірно впродовж нецілого сторіччя.

Але зріст життьової потенціальності не обмежується досі сказаним. Вона зросла також у безпосереднішому і більш таємничому сенсі. Є сталий і загальновідомий факт, що в фізичних і спортових зусиллях сьогодні доконують таких подвигів, що геть перевершують усі минулі. Мало подивляти кожен із них і признати, що він побиває рекорд; треба відмітити, як нам западає в свідомість їх частота, переконуючи нас, що людський організм має в наш час більші спроможності, ніж будь-коли. Бо подібну річ зустрічаємо в науці. Всього за кілька десятиріч вона неймовірно розширила свій космічний обрій. Ейнштейнова фізика простує через такі неосяжні простори, що стара Ньютонова фізика займає в них тісне горище10. І цей екстенсивний зріст зумовлений інтенсивним зростом наукової точності. Ейнштейнова фізика постала через увагу до найдрібніших різниць, що ними раніше нехтували, що на них не зважали, бо вони здавалися без ваги. Та виявляється, що атом, який учора був межею світу, сьогодні так розрісся, що перетворився в цілу планетарну систему. Тут я не маю на увазі, що це могло б означати для вдосконалення культури, — це мене тепер не цікавить, я маю на увазі зріст суб'єктивної потуги, на який це все вказує. Я не підкреслюю, що Ейнштейнова фізика точніша від Ньютонової, а що людина Ейнштейн здібна на більшу точність і свободу духу, ніж людина Ньютон11; так само, як чемпіон боксу дає сьогодні удари важчого калібру, ніж давав давніше.

Як кіно й ілюстровані журнали зводять на очі пересічній людині найвіддаленіші місця планети, так часописи й розмови дають їй відомості про інтелектуальні подвиги, що їх підтверджують нововинайдені технічні апарати в вітринах. Все це сповyює її свідомість враженням неймовірної потуги.

Я не хочу сказати цим, що людське життя сьогодні краще, як було в інші часи. Я говорив не про якість сучасного життя, а тільки про його кількісний чи потенціальний поступ. Я вірю, що оцим я точно описую свідомість нинішньої людини та її життьовий тон, який полягає в почутті вищої, ніж будь-коли, потенціальності, тоді як усе минуле здається скарлуватілим.

Цей опис був потрібний, щоб заперечити писанину про занепад, а зокрема про занепад Заходу, яка сповнювала атмосферу останнього десятиріччя. Згадаймо моє попереднє міркування на цю тему, що мені здається таким простим, як і самозрозумілим. Годі говорити про занепад, не уточнивши, що саме занепадає. Чи цей песимістичний термін стосується культури? Чи занепадає європейська культура? Чи, може, тільки занепадають національні організації в Європі? Припустімо, що так. Чи цього вистачає, щоб говорити про занепад Заходу? Ні в якому разі. Бо такі форми занепаду — це частинні спади, що стосуються другорядних первнів історії — культури і націй. Є лиш один абсолютний занепад: він полягає в упадку живучості; а він існує лише тоді, коли його відчувають. З цієї причини я затримався на обговоренні явища, що його часто недобачають, а саме — свідомості чи відчутті, що кожна епоха має свою життьову висоту.

Це навело нас на тему «повноти», що її відчували деякі сторіччя супроти інших, які, навпаки, вважали, що вони впали з більших висот, зі старовинних і блискучих золотих віків. І під кінець я відзначив явний факт, що наш час відзначається дивним переконанням, що він перевершує всі інші минулі часи; мало того: він нехтує всім минулим, не визнає класичних і взірцевих епох, а натомість дивиться на себе, як на нове життя, що його не можна звести до нижчих, старовинних форм.

    Не диво, що сьогодні світ здається позбавленим планів, сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підготовити їх. Отак виглядає дезертирство керівних меншин, що завжди знаходяться на відворотному боці бунту мас.

Я сумніваюся, що можна зрозуміти наш час, нехтуючи цим спостереженням. Бо ж то якраз його проблема. Якби він чувся занепалим, він мав би інші епохи, вищі від себе, а це було б одне й те саме, як поважати, подивляти й шанувати їх формотворчі принципи. Наш час мав би чіткі й непохитні ідеали, хоч був би неспроможний здійснити їх. Але правда цілком протилежна: ми живемо в час, що чує в собі неймовірну здібність творити, але не знає, що творити. Він панує над усіма речами, але не є паном самого себе. Він чується розгубленим у власному багатстві. Маючи більше засобів, більше знання, більше техніки, ніж раніше, виявляється, що сучасний світ простує шляхом найнещасливіших світів — просто пливе собі за течією.

Звідси походить дивна двоїна — потужність і непевність, що загніздилася в сучасній душі. Вона в подібному становищі, як регент під час неповноліття Людовіка XV: казали, що він мав усі здібності, крім здібності вживати їх. Багато речей здавалися вже неможливими XIX століттю з його непохитною вірою в поступ. Сьогодні, просто тому, що все нам здається можливим, ми передчуваємо, що також найгірше є можливим: регрес, варварство, занепад12. Сама собою це не була б погана ознака: це означало б, що ми знову знаходимо контакт з непевністю, конечною для всякого життя, з болючою та солодкою тривогою, що криється в кожній хвилині, якщо ми вміємо пережити її до самого ядра, до самих тремких надр. Звичайно ми боїмося намацати це жаске пульсування, що обертає кожну щиро пережиту мить у маленьке скороминуче серце; ми натужуємось, щоб знайти безпечність і онечулитись проти корінного драматизму нашого призначення, заливаючи його звичаями, звичками, шаблонами — всяким хлороформом. Отже, це корисно, що вперше по майже трьох сторіччях ми зі здивуванням знаходимо, що ми не знаємо, що станеться завтра.

Всякий, хто поважно ставиться до свого буття і бере повну відповідальність за нього, відчуває своєрідну непевність, що завжди держить його насторожі. Римський впоряд обов'язував вартових легіону до такої позиції: тримати палець на устах, щоб не задрімати і держатися насторожі. Це непоганий жест; здається, що він накладає ще німішу тишу на нічне мовчання, щоб підслухати таємне проростання майбутнього. Упевненість епох повноти (як в минулому сторіччі) — це оптичне викривлення, що веде до нехтування майбутнім, віддаючи його керму механізмові всесвіту. І прогресистський лібералізм, і Марксовий соціалізм гадають, що їх вимріяне майбутнє сповниться невідступне, з неодмінністю, подібною, до астрономічної. Приспавши сумління цією ідеєю, вони випустили з рук стерно історії, перестали бути насторожі, втратили спритність і дійовість. Отак життя вирвалося їм з рук, зробилося зовсім непокірним і сьогодні пливе навмання, без визначеного курсу. Під своєю маскою щирого футуризму прогресист не турбується майбутнім; він переконаний, що воно не має несподіванок чи таємниць, пригод чи ґрунтовних новин,— він певний, що світ піде вже простою дорогою, без закрутів чи поворотів, і тому він гамує свою тривогу за майбутнє і остаточно влаштовується в сучасному. Не диво, що сьогодні світ здається позбавленим планів, сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підготовити їх. Отак виглядає дезертирство керівних меншин, що завжди знаходяться на відворотному боці бунту мас.

Але вже пора повернутися до цієї теми. Підкресливши відрадну сторону, яку являє тріумф мас, слід глянути тепер на його друге, жаскіше лице.


    5 У загальних рисах (латин.).

    6 Час не на нашій стороні (латин.).

    7 Первісне значення слова «модерний», яким себе охрестили останні часи, дуже чітко виявляє це почуття «висоти часів», що я його тепер аналізую. Модерним є те, що згідне із способом (modus): розуміється, новим способом, модифікацією чи модою, що в даному часі виринула супроти старих, традиційних способів, що їх уживалося в минулому. Отже, слово «модерний» передає не тільки свідомість нового життя, вищого від старовинного, а й імператив бути на висоті часів. Для «модерної» людини не бути на цій висоті означає упадати з історичного рівня.

    8 Саме тому, що життьовий час людини обмежений, саме тому, що вона смертна, вона прагне тріумфувати над віддаллю і над припізненням. Для Бога, що Його буття безсмертне, авто не мало б сенсу.

    9 В найгіршому разі, коли б світ здавався звуженим до одного виходу, завжди був би другий вихід: покинути світ. Він є частиною світу так, як двері є частиною кімнати.

    10 Ньютонів світ був безмежний, але ця безмежність не мала розміру, а була порожнім узагальненням, абстрактною, порожньою утопією. Ейнштейнів світ обмежений, але повний і конкретний в усіх його частинах, і тому це є світ, багатший на речі і фактично більший розміром.

    11 Свобода духу, себто потужність інтелекту, залежить від здібності дисоціювати традиційно нероздільні поняття. Дисоціювати поняття куди трудніше, ніж асоціювати їх, як показав Келлер у своїх дослідах про розумові здібності шимпанзе. Ще ніколи людський розум не мав такої спроможності дисоціювати, як тепер.

    12 Звідси походять різні діагнози занепаду. Не йде про те, що ми занепали, а що ми готові допустити всяку можливість і тому не виключаємо можливості занепаду.

Сторінка 1 2 3 4 >>>


Відгуки

петер
Такі речі, які ви продукуєте на сайті, є необхідними. Дуже добре, що знайшлися люди, котрі цікавляться філософією в наш час. Часом нашому суспільству цього бракує
2006-08-07 16:24:48
Відповісти

Аня
Я ніколи навіть не задумувалась над такими працями! Чули про такого філософа, але небагато! Дуже цікаво!Які проблеми він підіймає - справді досить суттєві для сьогоднішнього суспільства!
2006-12-09 17:42:45
Відповісти

oріяна, gorbe_nare@ukr.net
Супер, мені якраз була потрібна ця інформація!!!
2006-12-18 19:40:34
Відповісти

Kate, malaya5@ukr.net
Дуже цікаво, але, нажаль не знайшла те, що шукала. Нам задали твір-роздум на тему "Шляхетність", але у мене не вистачає думки розписати багато на цю тему...
2007-04-20 19:44:52
Відповісти

Даша
Багато думок допомогли з твором! Взагалі цікава праця! Я зацікавилась...
2007-10-10 22:22:56
Відповісти

Марта, lulu-69@bk.ru
Шановна Катя!Чи змогли ви написати твір? Нам теж задали, але я не можу нічого написати.
Допоможете? Пишіть, буду чекати
Заздалегідь вдячна.
2008-01-12 00:36:34
Відповісти

Котя, kozulka94@mail.ru
Так що ж таке постава? Мені саме це і треба!
2008-05-05 17:32:10
Відповісти

Дана, zozylka@ua.fm
Впевнена, нашому сусіпільстві філософії дуже бракує. Бо коли ти на своєму шляху постійно зустрічаєш людей, для яких проблемою є що одягнути завтра, часом розумієш людиноненависників взагалі
2008-05-14 12:59:00
Відповісти

Віктор, viktor_permyakov
суспільство - живий організм.його компонентом є людина з певним набором поглядів і переконань.але головним виступає її внутрішнє моральне наповнення та її власна філософія життя.прагнути треба до вищого.Все оригінальне дуже просте.
2008-11-07 11:07:57
Відповісти


Ваше ім'я:
E-mail:
Коментар: 
 

  
 
Проект відкрито 16 жовтня 2002 р.
Розробка, дизайн: Олександр Данилюк, малюнки: Тетяна Горохова
Copyright © 2002-2011, Management.com.ua