«Вхідні двері до християнського доброчестя» — як візійні засади мислення активної людини

ПЕРЕДДВЕР’Я

Подяка блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним [2].

Немає солодшого для людини й потрібнішого, як щастя; немає ж і нічого легшого. Подяка блаженному Богові. Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі вічного. Це безперервна ясна погода й сонце, що не заходить, що просвічує пітьму сердечної безодні. Подяка блаженному Богові.

Що було б, коли б щастя, найпотрібніше і найулюбленіше для всіх залежало від місця, від часу, від плоті й крові? Скажу виразніше: що було б, коли б помістив Бог щастя в Америці, або на Канарських островах, або в азіатському Єрусалимі, або в царських палатах, або в соломоновому віці, або в багатствах, або в пустелі, або в чині, або в науках, або в здоров’ї?.. Тоді б і щастя наше, і ми з ним були бідні. Хто б міг дістатися до тих місць? Як можна всім народитися у якийсь один час? Як же й уміститися в одному чині й статі? Яке ж то щастя, утверджене на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Трудне й неможливе. Подяка ж блаженному Богові, що трудне зробив непотрібним. Вже сьогодні бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не волочися по палацах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах... Золотом можеш купити село, річ трудну, як і потрібну, а щастя як необхідна необхідність задарма всюди й завжди дарується.

Повітря й сонце завжди з тобою, всюди й задарма; все ж те, що втікає від тебе, знай, що воно чуже, і не вважай своїм, все те дивне й зайве. Яка ж тобі потреба? Тим-то воно й трудне. Ніколи б не розлучилося з тобою, якщо б було необхідне.

Подяка блаженному Богові.

Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Скажи з Давидом:

"Що для мене є на небесах? І від тебе чого захотів на землі?"

Що ж тобі потрібне? Те, що найлегше. А що ж легке? О друже мій, все трудне, й важке, й гірке, і зле, й облудне. Проте що ж легке? Те, друже мій, що потрібне. Що ж потрібне? Потрібне лиш одне: "Єдине є на потребу".

Одне лиш тобі потрібне, одне ж лиш благе й легке, а все інше труд і хвороба.

Що ж оте єдине? Бог. Усі створіння є мотлох, суміш, зволоки, січ, лом, крихти, стоки, нісенітниця, помиї, і плоть, і плетиво... А те, що любе й потрібне, є єдине всюди й завжди. Та це єдине своєю рукою все утримує і прах твоєї плоті.

Подяка ж блаженному Богові за те, що все нас покидає, і все для нас трудне, крім того, що потрібне, любе й єдине.

Численні тілесні потреби очікують тебе, та не в них щастя, бо серцю твоєму потрібне лиш одне, і там Бог і щастя, воно недалеко. Близько. У серці і в душі твоїй.

У цей ковчег веде й наша десятиглава бесіда, наче через десять дверей, а я бажаю, щоб душа твоя, як Ноєва голубка, що не знайшла ніде спокою, повернулася до серця свого, до того, хто спочиває у серці твоєму, щоб збулося оте Ісаєве: "Будуть основи твої вічні родом родів, і назвешся творцем огорож, і шляхи твої всередині закінчиш".

Цього бажає Григорій, син Сави Сковороди.

Зміст бесіди

"Істина господня існує вовіки".
"Вічно, Господи, слово твоє живе".
"Закон твій в утробі моїй".
"Слово було плоттю і вселилося в нас".
"Посеред вас стоїть, його ж не знаєте".

Глава 1-ша: ПРО БОГА

Весь світ складається з двох натур: одна — видима, інша — невидима. Видима натура називається створінням, а невидима — Бог [3].

Ця невидима натура, або Бог, усі створіння пронизує й утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує й утримує його, невидимий.

З цієї причини у стародавніх Бог називався Всесвітній Розум. Для нього ж у них були різні імена, наприклад: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інші.

А у християн найвизначніші для нього такі назви: дух, господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені видаються більш властивими, ніж інші, тому що розум взагалі нематеріальний, а істина вічним своїм перебуванням цілком суперечить непостійній речовині. Та й тепер у якійсь землі Бог називається іштен [4]. Щодо видимої натури, то в неї також не одне ім’я, наприклад: речовина, або матерія, земля, плоть, тінь та інші.

Глава 2-га: ПРО ВСЕЛЕНСЬКУ ВІРУ

Оскільки й тепер мало хто розуміє Бога, то не дивно, що й у давнину часто помилково вважали, що речовина є Богом і тому все своє боговшанування віддали на посміховисько.

Проте всі віки й народи завжди однаково вірили в те, шо є якась таємнича сила, яка по всьому розлита й усім володіє.

З цієї причини на її честь і пам’ять по всій земній кулі всіма народами завжди посвячувались будівлі, та й тепер всюди все те ж саме. I хоча, наприклад, підлеглий помилково може вшанувати камердинера замість пана, проте ніколи не сперечається, що є над ним володар, котрого він, може, й увічі не бачив. Підданим його є будь-який народ, й однаково кожний визнає перед ним своє рабство.

Така віра всезагальна й проста.

Глава 3-тя: ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ

Оця-то найблаженніша натура, або дух, підтримує в русі весь світ, наче механікова хитрість механізм годинника на вежі, і, за прикладом отця-опікуна, сама є буттям будь-якого творіння. Сама одушевляє, годує, розпоряджає, лагодить, захищає і своєю ж волею, яка називається всезагальним законом або статутом, перетворює знову в грубу матерію, або грязь, а ми це називаємо смертю.

З цієї причини розумна давнина порівняла її з математиком або геометром, тому що постійно вправляється в пропорціях чи розмірах, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів і все інше; а єврейські мудреці уподібнили його до гончара.

Це піклування всезагальне, тому що стосується добробуту всіх створінь.

Глава 4-та: ПРО ПІКЛУВАННЯ, ОСОБЛИВЕ ДЛЯ ЛЮДИНИ

Цей найчистіший, всесвітній, усіх віків і народів всезагальний розум вилив нам, наче джерело, всі мудрості й мистецтва, які потрібні для життя.

Та нічим йому так не зобов’язаний будь-який народ, як тим, що він дав нам найвищу свою премудрість, яка є його природним образом і печаттю.

Вона настільки перевищує інші розумові духи, або поняття, наскільки спадкоємець є кращим від слуг.

Вона дуже подібна до наймайстернішої архітектурної симетрії чи моделі, яка невидиме пронизуючи весь матеріал, робить його міцним і спокійним, таким, що утримує всі інші складові.

Так слово в слово й вона, таємно розлившись по всіх членах політичного корпусу, що складається з людей, а не з каміння, робить його твердим, мирним і щасливим.

Якщо, наприклад, якась сім’я, чи місто, чи держава заснована й утверджена на цій моделі, то тоді вони бувають раєм, небом, божим домом тощо. І коли якась одна людина укладе за нею своє життя, тоді у ній перебуває страх божий, святиня, благочестя тощо. І як у людському тілі один розум, але по-різному на думку різних частин діє, так і в згаданих спільнотах, пов’язаних цією премудрістю, Бог через різні члени по-різному на спільну користь впливає.

Вона в усіх наших всілякого роду ділах і мові душа, користь і краса, а без неї все мертве й мерзенне. Народжуємось ми всі без неї, однак для неї. Хто до неї природніший і охочіший, той благородніший і гостріший, і чим більше хто з нею спілкується, тим реальніше, хоч не зовсім зрозуміле, відчуває всередині блаженство й задоволення. Лиш від неї залежить особливе у створенні людського роду піклування. Вона-то є найпрекраснішим божим лицем, яким Він з часом, відбиваючись у душі нашій, робить нас із диких і бридких монстрів або потвор людьми, тобто звірками, придатними до співжиття й до згаданої співдружності, незлобивими, стриманими, великодушними й справедливими.

А якщо вже вона вселилася у сердечні людські схильності, то тоді точно є тим самим, чим в русі годинникового механізму темпо (temро), тобто правильністю і точністю. І тоді-то буває в душі непорочність і чистосердечність, наче райський якийсь дух і смак, що вабить до приязні.

Вона відрізняє нас від звірів милосердям і справедливістю, а від скотини — стриманістю й розумом; і є не чим іншим, як блаженнішим божим лицем, таємно виписаним на серці, силою й правилом усіх наших порухів і справ. Тоді серце наше стає чистим, джерелом благодії, що невимовне звеселяє душу; і тоді-то ми буваємо істинними душею й тілом людьми, подібними до придатних для будівництва чотиригранних каменів, що з них складається живий Божий дім, в якому він панує особливою милістю.

Трудно в цей неоціненний скарб проникнути й помітити, і вже через одне це любити й шукати її нелегко [5].

Та наскільки вона зовні непоказна й жалюгідна, настільки всередині важлива й пишна, схожа, наприклад, на маленьке зерно смокви, в якому ціле дерево з плодами й листям заховалося, або на маленький простий камінчик, у якому затаїлася жахлива пожежа. Для виявлення її завжди мітили ознаками, і вона, наче якийсь принц, мала свої портрети, печаті й символи, різні у різні віки й у різних народів. Це її був символ, наприклад, змій, повішений на кіл перед юдеями.

Її герб — голуб з маслиновою гілкою у дзьобі. Являлася вона в образі лева та ягняти, а царський жезл був її ж предметом тощо.

Таїлась вона й під священними в них обрядами, наприклад, під споживанням паски, під обрізанням тощо.

Крилася вона, наче під різновидним маскарадом, і підцивільними історіями, наприклад, під повістю про Ісава й Якова, про Саула й Давида [6] та ін., і лиш таємною своєю присутністю зробила ці книги мудрими.

А вже у наступні часи вона з’явилася у людському образі, ставши боголюдиною.

Яким же чином оця божа премудрість народилася від батька без матері і від діви без батька, як же вона воскресла й знову до свого батька вознеслася, тощо, — прошу, не цікався. Є у цій, як і в інших науках, другорядні тонкощі, лиш у яких може зайняти собі місце та несправжня віра, котру називають умоглядною. Чини тут так, як в опері, і задовольняйся тим, що постає перед твоїми очима, а за ширми й за куліси театру не заглядай. Зроблена ця завіса виключно для поганого роду й схильних до цікавості сердець, тому що хамство, чим у ближче знайомство входить, тим більше втрачає свою чемність щодо великих справ і осіб.

Навіщо тобі, наприклад, питати про воскресіння мертвих, якщо й сам дар воскрешати нічого не дає бездіяльній душі — ні воскрешаючій, ні воскрешуваній? Від таких-то цікавих народились розколи, марновірства й інші рани, які непокоять всю Європу. Найважливіша справа божа: [краще] одну безпутну душу оживотворити духом своїх заповідей, ніж із небуття сотворити нову земну кулю, населену беззаконниками.

Не той вірний цареві, хто намагається проникнути в його таємниці, а хто старанно виконує його волю.

Ця вічна премудрість божа у всіх віках і народах, незмовкаючи, продовжує свою промову, і вона є не що інше, як всюдисущого єства божого невидиме лице й живе слово, що таємно гримить всередині всіх нас. Та не хочемо слухати її порад, одні із-за позбавлення слуху, а найбільша частина — із-за нещасної впертості, яка залежить від поганого виховання.

Прислухалися до нетлінного цього голосу премудрі люди, названі в юдеїв пророками, і з найглибшою осторогою виконували повеління.

Вона — початок і кінець усіх книг пророчих; від неї, через неї й для неї все у них написано.

З цієї причини дістала для себе різні імена: вона називається образ божий, слава, світло, слово, порада, воскресіння, життя, шлях, правда, мир, доля, оправдання, благодать, істина, сила божа, ім’я боже, воля божа, камінь віри, царство боже тощо. А найперші християни назвали її Христом, тобто царем, тому що лиш вона спрямовує до вічного й тимчасового щастя всі держави, будь-які спільноти й кожного зокрема [7]. Та й крім того, у древніх царським називалось все, що вважалося верховним і найголовнішим.

Передбачив, було, Авраам блаженніше світло її і, повіривши в неї, став з усією своєю сім’єю справедливим, а з підданими — благополучним. Однак вона й до Авраама завжди жила у своїх любителів. А Мойсей, наче знявши план з невидимого цього божого образу, намалював його просто й грубо найнеобхіднішими лініями її і, заснувавши за ним юдейське суспільство, зробив його щасливими і переможним. Він по-тодішньому написав, було, його на кам’яних скрижалях, і зробив так, що невидима премудрість божа, наче видима й тлінна людина, відчутним голосом веде до всіх свою мову.

Ця мова, оскільки розділена ним на десять суджень, або пунктів, названа десятислів’ям.

Глава 5-та: ПРО ДЕСЯТИСЛЇВ’Я

І. "Я є господь Бог твій, хай у тебе не буде інших богів!.." й інше.

Зрозуміліше так сказати:

Я голова твого щастя й світло розуму. Бережись, щоб ти не заснував свого життя на інших порадах, мистецтвах і вигадках, хоча б вони народилися із ангельських умів. Покладись сліпо на мене. Якщо ж, поминувши мене, заснуєш твій вік на іншій премудрості, то вона буде тобі й Богом, але не істинним, і тому й щастя твоє буде подібним до злодійського гроша.

II. "Не сотвори собі ідола!.." й інше.

А як на підлих каменях, так ще більше не велю тобі будуватися на видимостях. Всяка видимість є плоть, а всяка плоть є пісок, хоча б вона народилася в піднебессі; все те ідол, що видиме.

III. "Не приймай імені!.. й інше.

Гляди ж, по-перше, не впади у рів безумства, начебто у світі немає нічого, крім видимості, і начебто ім’я це (Бог) пусте. У цій-то безодні живуть фальшиві клятви, лицемірства, обмани, лукавства, зради й усі таємних і явних мерзот страховиська. А замість того напиши на серці, що завжди скрізь присутній таємний суд божий, готовий у будь-якому місці невидиме палити й сікти невидиму твою частину, не торкаючись ні крапки, за всі діла, слова й думки, в яких мене [Бога ] немає.

IV. "Пам’ятай день суботній!.." й інше.

Це ти скрізь і приховану всередині тебе велич Божу не забувай прославляти з вірою й страхом у день недільний, а поклоняйся не пустими лише церемоніями, а самою суттю, сердечне його наслідуючи. Його справа й вся забава в тому, щоб кожної хвилини думати про користь усякого створіння, і від тебе нічого більше не вимагає, крім чистосердечного милосердя до твоїх ближніх.

А це дуже легко. Вір лише, що сам себе десятикратне використовуєш тоді, коли використовуєш інших, і навпаки.

V. "Шануй батька свого!.." й інше.

Перед усіма шануй батька й матір і служи їм. Вони є видимі образи того невидимого створіння, яке тобі стільки позичає.

А ось хто твої батько й мати: будь, по-перше, вірним і старанним для царя, послу шним керівникові міста, чемним зі священиком, покірним батькам, вдячним твоїм учителям і благодійникам. Ось істинний шлях до твого вічного й тимчасового блага й до утвердження твоєї сім’ї. Щодо інших частин суспільства, то остерігайся такого:

VI. "Не убий"

VII. "Не перелюбствуй!"

VIII. "Не кради!"

IX. "Не свідчи фальшиво, або не роби наклепів!"

Засуджуємо винного, а робимо наклеп на невинного. Це найстрашніша злоба, а наклепник по-грецьки — диявол.

X. "Не побажай!.."

Та оскільки злий намір є насінням злих справ, яким немає ліку, а рабське серце є невичерпне джерело поганих намірів, тому довіку не можна тобі бути чесним, якщо не дозволиш, щоб Бог заново переродив твоє серце. Посвяти ж його нелицемірній любові. Тоді раптом у тобі замкнеться безодня беззаконня... Бог, боже слово, любов до його слова, — то все одне.

Цим триликим вогнем розпалене серце ніколи не согрішає, тому що не може мати злого насіння чи намірів.

Глава 6-та: ПРО ІСТИННУ ВІРУ

Якщо б людина могла швидко зрозуміти безцінну вартість цієї великої Божої ради, то могла б її враз прийняти й любити.

Та оскільки цьому заважає тілесне, грубе міркування, то для цього їй потрібна віра. Вона закрите для всіх порадою блаженство проглядає наче здалеку в підзорну трубу, з якою й уявляється.

При ній неодмінно повинна бути надія. Вона сліпо й насильно утримує людське серце при цій єдинородній істині, не дозволяючи хвилювати його підлими вітрами сторонніх думок. З цієї причини зображається у вигляді жінки, що тримає якір [8].

Ці чесноти, наче надійний вітер корабель, приводять, нарешті, людське серце у гавань любові і їй доручають.

Тоді, розплющивши очі, таємно кричить у душі Дух Святий таке: "Правда твоя, правда навіки, і закон твій — істина".

Глава 7-ма: БЛАГОЧЕСТЯ Й ЦЕРЕМОНІЯ — РІЗНЕ [9]

Вся сила десятислів’я вміщується в одному цьому імені — любов. Вона є вічний союз між Богом і людиною. Вона є невидимий вогонь, котрим запалюється серце до Божого слова чи волі, а тому й сама вона є Бог.

Ця божественна любов має на собі зовнішні види, або значки; вони-то називаються церемонія, обряд, або образ благочестя. Так, церемонія біля благочестя є те, що біля плодів листя, що на зернах полова, що при доброзичливості компліменти. Якщо ж ця маска позбавлена своєї сили, тоді залишається лиш лицемірний обман, а людина — розмальований гріб.

Все ж те церемонія, що може сповняти найнещасніший нероба.

Глава 8-ма: ЗАКОН БОЖИЙ І ПЕРЕКАЗ — РІЗНЕ

Закон Божий існує вічно, а людські перекази не скрізь і не завжди.

Закон Божий є райське дерево, а переказ — тінь. Закон Божий є плід життя, а переказ — листя. Закон Божий є боже серце в людині, а переказ є листок смокви, що часто прикриває єхидну. Двері храму божого є Закон Божий, а переказ є прибудований до храму притвор. Скільки переддвер’я є від вівтаря, а хвіст від голови, стільки віддалений переказ (від Закону Божого).

У нас майже всюди порівнюють цю непорівнювальну відмінність, забувши Закон Божий і змішавши з болотом людським воєдино, навіть до того, що людські брехні ставлять вище; і, на них уповаючи, про любов не подумають, хай сповниться оце: "Лицеміри! Вашими переказами ви зруйнували закон". А все те є переказ, що не Божий Закон.

Глава 9-та: ПРО ПРИСТРАСТІ, АБО ГРІХИ

Пристрасть є морове повітря в душі. Вона є безпутне бажання видимостей, а називається нечистим або мучительним духом. Найголовніша з усіх — заздрість, мати інших пристрастей та беззаконня. Вона є головним центром отої безодні, де мучиться душа. Ніщо її не прикрашає і не використовує. Не миле їй світло, не люба благочинність, а шкода настільки солодка, що сама себе за десятьох з’їдає.

Жалами цього пекельного дракона є весь рід гріхів, а ось його сім’я: ненависть, злопам’ятність, гордість, лестощі, ненаситність, нудьга, каяття, туга, сум та інший невсипущий у душі черв’як.

Глава 10-та: ПРО ЛЮБОВ, АБО ЧИСТОСЕРДЯ

Цій безодні протистоїть чистосердя. Воно є спокійне дихання в душі і віяння Святого Духа. Воно подібне до прекрасного саду, сповненого тихих вітрів, запашних квітів і втіхи, в якому процвітає дерево нетлінного життя.

А ось його плоди: доброзичливість, незлобивість, прихильність, покірливість, благонадійність, безтурботність, насолода, кураж, й інші неминучі забави.

Хто має таку душу, на ньому мир, і милість, і вічна веселість над головою цього істинного християнина!

Твір є конспектом курсу лекцій, підготовлених Г. Сковородою для студентів додаткових класів при Харківському колегіумі. Сам автор датував твір 1766 роком, хоча на посаду викладача був призначений лише 8 липня 1768 року. Очевидно, до цього твору Сковорода повертався пізніше, коли дописав вступну частину "Переддвер’я", метою якої було погодження відмінності у поглядах 60-х і 80-х років. Автограф твору не зберігся, публікується за списком Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України (ф. 86, № 7).