Проект Management.com.ua
На головну ВступВізії

Введення до візійного ряду: ІВАН ФРАНКО «ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО»

Вступне слово Олександра Саврука


Малюнок
Тетяни Гороховой
      Цією фразою Чемберлена Іван Франко фактично визначає для нас один із важливіших аспектів поняття Візії (Vision). Поняття, яке зачаровує своєю елегантністю, силою і колосальною енергією, є критично необхідним для забезпечення спроможності досягати неабияких результатів, які спочатку виглядають абсолютно нездійсненними. Дивно для нас, "мудрих" фахівців ХХІ століття, вичитувати і знаходити розуміння базових понять управлінського майбутнього в роботах наших класиків, яких ми вже "давно пройшли і забули". Організація майбутнього, позбавлена ієрархічного маразму служіння начальнику, який визначатиме твою долю щоденно, як не дивно близька до спільнот, які не структуровані штучно (за допомогою "наукового підходу до управління"), і тим не менше чудово структуруються — громади, нації та інші "природні об'єднання". Там не так просто вибудувати систему команд і контролю за виконанням цих команд, особливо на переломних моментах історії. Там має народитись Ідея, і прозвучати від Особистості. Тоді дивним чином суб'єкти — люди об'єднуються і реалізують задачі своїх спільнот часом з великою "управлінською" ефективністю.

      Приблизно щось подібне має відбутись і в компанії, коли ми сподіваємось на якісні результати при управлінні змінами в компанії, якою ми керуємо. Для усвідомлення такого феномену і пропонуємо Вам статтю, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні — за сутністю поставлених проблем. Стаття, написана на зламі століть сотню років тому, може навчити нас трохи більше довіряти собі, шукати свій "здоровий глузд" ("простий хлопський розум"), виявляти і відділяти доктринерство, вибудовувати пріоритети при прийнятті рішень тощо.

      Часи появи статті відзначаються засиллям імперських (Австрійської та Російської), культурницьких (як ментальні рамки існування української нації) та соціалістичних (як домінанта в ідеї змін) напрямків розвитку політичної думки.

      Франкові все це боліло, для нього, наприклад, настільки очевидні були концептуальні помилки марксизму, що йому було достатньо одного абзацу, щоб "між іншим" відкинути для себе ці ідеї по суті, поставити на них жирну крапку. Питання, на які звертає увагу Іван Франко у своїй статті — це створення (відновлення) політичного суб'єкту — української нації, яка заслуговуючи на історичне право бути суб'єктом, повинна мати відповідно свою власну стратегію ("Стратегічну бізнес-одиницю":), та захищати інтереси своїх членів. На відміну від Драгоманова з його звичними для того часу соціалістичними ідеями та пріоритетами зміни суспільного ладу в рамках тих же імперій як запоруку щасливого розвитку "мас", ряд українських політиків чітко ставив задачу формування України як незалежної держави — мінімально необхідний крок до відновлення та розвитку свого народу.

      Це були сміливі та неординарні виступи на той час. Вони були майже поодинокі, але продумані, виважені, аргументовані, вистраждані і озвучені кращими представниками української інтелігенції — мали ефект вибуху бомби в суспільному болоті тих часів, несподівано в короткий час підняли величезну кількість людей на благородну роботу усвідомленого служіння рідному народові з ясною ідеєю куди і для чого рухатись. Небезпека вже не зупиняла, і, те що було озвучено на межі ХІХ-ХХ століть, було реалізовано в ХХ столітті, не зважаючи на імперські та тоталітарні режими та мільйони вимушених жертв.

      Отже, перший приклад створення (і якоюсь мірою і визначення) політичної Візії перед Вами. Я сподіваюсь, що читач буде мати задоволення від переосмислення або підтвердження своїх підходів до управлінської філософії через доторк до роботи практиків, яких ми часом просто не відчували і не бачили в такому розрізі.

      Ми залишили стиль написання незмінним, але зробили мінімальні стилістичні правки, з метою полегшення сприйняття сучасним читачем, без зміни змісту.


ІВАН ФРАНКО «ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО»

Іван Франко
Коли підходимо здалека до високих гір, наїжених голими стрімкими скалами, увінчаних ледівцями, мов гладкими скляними стінами, то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: "Там вийти! Стати на он тій ледяній іглі — ні, се неможливо!".

Коли європейці почали на руїнах давньої Ніниви віднаходити глиняні цегли, вази та циліндри, покриті клиновими написами, і побачили, що се написи, уложені незвісними їм характерами по незвісній системі (чи то азбучне письмо, чи силабічне, чи ідеографічне?) і на незвісній, давно вимерлій мові, то по довгих даремних пробах порішили, що відчитання сього письма — річ неможлива.

Коли простому чоловікові скажете, що Сонце віддалене від Землі [на] 20 міліонів миль і що промінь світла в одній секунді пробігає 40 000 миль, то він, коли схоче бути щирий з вами, витріщить на вас очі і запитає:
«А хіба ви були на Сонці? Хіба ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли се знати!».

Чи маємо пригадувати з історії ті моменти, де погляд на межі можливого і неможливого доводив людей до комічних або трагічних конфліктів? Грецькі філософи-елеати рядом субтельних розумувань доказували неможливість усякого руху. Французький історик і політик Тьєр доказував неможливість руху парової машини. Католицька церков часів гуманізму і Реформації в'язницею, тортурами і кострами боронила погляду на неможливість кулястої форми Землі, існування антиподів і існування інших світів, заселених розумними істотами. А проте досвід показав і показує щодень, що всі ті неможливості — фальшиві, фікційні, виплоди чи то старої, на віру повторюваної традиції, чи то суб'єктивного стану даного чоловіка, чи вкінці недотепності та недосконалості наших змислів, доки їх не окрилює критичний розум, опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ.

Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, відпалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть взглядно легким до виконання. В світі передових борців нашого часу можна, навпаки, зауважити деколи певне переоцінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що границь можливості загалом нема ніяких, що все безмежне поле незвісного, невислідженого, неясного і загадкового досі для нас — се не є ніяка скляна гора, ніяка неможливість, а тільки величезний невиїжджений досі степ, який жде тільки сміливих душ і бистрих очей, щоб покритися новими битими шляхами і дати людській запопадливості нові, невимовне багаті здобутки. Сим можна пояснити собі той голосний гомін протестів, який піднявся був перед кільканадцятьма роками, коли славний берлінський учений Дюбуа-Реймон виступив зі своїми сімома тезами, з яких кожда починалася категоричним Іgnorabimus (ми не знаємо — лат.).

Ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже ж хорих і уломних.    

Та, з другого боку, бачимо явища зовсім протилежного характеру.

Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумові» витолкувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він, може, буде притакувати вам, може, буде й сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде твердо переконаний, що якби на Юра опівночі знайшов відьму на обійстю і вдарив її батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тої уздечки потече молоко.

Пробуйте ви доказувати йому, що з нічого не може бути нічого, що матерія не може повстати з нематерії, а організм не може безпосередньо повстати з неорганічного тіла, — він буде на вас дивитися як на єретика і скаже вам з найбільшою певністю і не підозріваючи ані разу трудностей питання, що Бог сотворив світ із нічого, а чоловіка з глини.

Для «простого хлопського розуму» являється зовсім можливим те, що гроші, закопані в землі, горять і підходять чимраз ближче наверх, що вода в ріках опівночі перед Йорданом на хвилю переміняється в вино, що опівночі перед Різдвом воли розмовляють людською мовою, що гадина кусає жалом, грім б'є стрілою, а веселка п'є воду з криниць або рік і часто разом з водою висмоктує риби та жаби, що упир ходить по смерті і вночі висмоктує живим людям кров із тіла, не лишаючи ніякої рани ані сліду і т. д. А прецінь для інтелігентного чоловіка все те — чисті, очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не то щоб доказувати їх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розуму» вони ясні і натуральні.

Значить — простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики. Та се вже звісна людська слабість, яку давно і влучно схарактеризував Спенсер у методичній пропедевтиці соціології, що хоча ми в справах математики, фізики, медицини та астрономії «простому хлопському розумові» не признаємо ніякої компетенції, а вимагаємо фахового знання, то в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію. Ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже ж хорих і уломних.

Сі, може, трохи банальні, уваги насунула мені на думку дискусія, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні питання нашого національного розвою. Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духового життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а яких не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне, чи, може, слід товкти об них руками або й головами і старатися відсувати їх усе далі й далі?

    Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій.

Я не буду вдаватися в деталі сеї суперечки між «Ділом» і «Молодою Україною», з одного, а чернівецькою «Буковиною» — з другого боку. Зауважу тільки, що хоч би аргументи двох перших і не переконали кождого, то проте контраргументація «Буковини», основана на вбогім арсеналі «простого хлопського розуму», блискуче доказала повну незгожість і недостаточність сього арсеналу для рішання таких широких і скомплікованих питань. Ми далекі від того, щоб за сю аргументацію накликати небесні громи на голови бідних публіцистів «Буковини» — вони в простоті духа і по щирості сказали, що знали, — але вважаємо сей випадок доброю наукою для тих публіцистів, що всякі такі появи треба обговорювати обережно і з відповідно широким поглядом на річ; що становище холодного і практичного політика часом буває якраз не холодне і не практичне і що всяке теоретизування, а особливо публіцистичне, має значіння тільки тоді, коли являється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які наклюнулись або накльовуються в суспільності, і без найтіснішого контакту з життям те розумування робиться сірою, безплодною доктриною, що в деяких випадках (коли доктринер дістане в руки силу, впливи) може принести народному життю необчислені шкоди.

Придивімося з чисто методологічного погляду тому питанню, а радше цілому сувоєві тих питань, які були підкладом згаданої газетярської полеміки. Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників «простого, здорового розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність «шлункових ідей», — а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату — ті самі шлункові ідеї... «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і здирці. Рятуймо свій бідний народ, підносім його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». А післязавтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі шлункові ідеї — і нічого собі.

Хоч і як несерйозно ставлять питання сі люди, та проте сама справа варта дискусії. Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить eo ipsio (тим самим — лат.) бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, шлункові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку. Правда, наші (і не наші) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску — се ж утопія, се неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі вдолину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Адже ж коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нації.

Коли ж ідеал — життя індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного життя.    

Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше». Розуміється, так ясно сі панове сього не скажуть, бо тут занадто виразно видно б було їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, й національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець у рот. Розуміється, соціолог мусить і егоїзмові признати певне і то досить широке управнення в ряді факторів, що двигають розвій народу; але сей егоїзм не повинен бути густою хмарою, що закриває сонце, не повинен бути розтіччю і розбратом з ідеєю загального прогресу, бо в такім разі він робиться не пожиточним фактором, а ворогом, з яким усі чесніші елементи мусять боротися. Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола; чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас. Соціальний супокій, се найкраща гарантія для п'явок — висисати їх жертви. Що з погляду ширших, навіть чисто економічних інтересів нації ані такий економічний прогрес, ані такий соціальний супокій не пожадані, — сього не треба й доказувати. Що великі соціальні п'явки, нассавшися хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися, се доказують нам приклади наших домашніх Харитоненків, Терещенків і братії їх.

Далеко вище від сього егоїстично-матеріалістичного погляду треба поставити той, який пок[ійний] Драгоманов так завзято критикував і осуджував під назвою «неполітичної культури». Ся назва не зовсім добре характеризує саму річ, бо ж само поняття «культури» містить у собі так багато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народної освіти і т. п.), що неполітична культура — се contradictio in adjecto (суперечність у визначенні — лат.). Та я маю на думці той напрям думок, який звичайно висловлюється такими більше-менше фразами: «Плекаймо рідну мову, письменство, освіту» науку, підносім національну свідомість серед народу, а в політику, себто в активну політику, не мішаймося». Для зрозуміння і відповідного оцінення сеї течії треба додати, що вона повстала на грунті політично несвободнім, де участь в активній політиці ео ірsо значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичині, де участь у активній політиці кождому горожанинові не тільки дозволена, але навіть наказана законами, такого напряму не було і не могло бути. Там, де він був, а почасти є й досі, він не був якоюсь свідомою програмою назавсігди, але хіба висловом фактичних відносин: політичної самовлади з одного і політичної безправності — з другого боку. От тим-то критика пок[ійного] Драгоманова супроти сього напряму була лише почасти справедлива, наскільки вона вдаряла на загальну апатію і зневіру в успіх національної української справи, що крилися під сим окликом. Бо ж годі заперечити, що відповідно ведена просвітня, літературна і загалом культурна робота навіть без мішання українців у активну політику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке, політичне значіння, а всі такі, зразу чисто ідейні і ідеалістичні рухи, переходячи в маси, мають те до себе, що захоплюють чимраз більше життєвих — педагогічних, економічних і політичних інтересів, витягають людей на чимраз ширшу арену боротьби. Воюючи з самим поняттям «неполітичної культури», пок[ійний] Драгоманов не вдавався в аналіз того, як треба би вести культурну працю, щоб вона навіть у мінімальних межах давала живі плоди, а не була пустим аматорством і стратою часу, — не пробував аналізувати, відки взялася і яким робом запанувала по пам'ятнім указі 1876 року та дивна апатія і знеохота до українства, що народила й сам оклик «неполітичної культури». Докладний аналіз був би показав Драгоманову, що в значній мірі й сам він був сьому винен, що голошені ним у початку 70-х років доктрини в дальшім розвитку дали сю консеквенцію. Бо ж пригадаймо, що головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київськім періоді було переконання про конечність міститися українству і політичне, і літературно під одним дахом з російством. Українська література — популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати по-російськи, наповняючи здобутками свойого духа спільну всеросійську скарбівню. Ті самі думки пробував Драгоманов з властивою йому силою і категоричністю ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішучий відпір, навіть з боку таких прихильних до Др[агомано]ва людей, як В. Навроцький (див. його реферати з праць Др[агомано]ва в «Правді», 1874-1876 рр.). Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли російські порядки змусили його шукати захисту для вольного українського слова за границею. Правда, в «Переднім слові» до «Громади» він начеркнув етнографічні межі української нації, а в своїх многоцінних фольклорних працях раз у раз зводив річ на значіння і становище українського народу як самостійної нації в розвитку духових зв'язків між заходом і сходом, між півднем і північчю. Але в його політичних писаннях українці завсігди тільки південні росіяни і такими повинні бути й надалі. Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами боротьбою зі спільним ворогом — абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо в «Вільній спілці», дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу той самий територіальний поділ, котрого недостаточність для Австрії він ясно розумів іще в 1875 році. Проти думки про український сепаратизм не тільки рrо рraeterito (для минулого — лат.), а й pro futuro (для майбутнього — лат.) він не переставав протестувати до кінця життя. Одним словом, глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію. Для нас тепер' не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної діяльності.

    Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого.

Варто взагалі звернути увагу на ту характерну зміну, яка в кінці XIX віку зайшла в розумінні движучих сил у історії людства. Особливо остатнє десятиліття XIX віку можна назвати епохою реакції против одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму. Для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації — то була поперед усього історія продукції. З продукції матеріальних дібр, мов літорослі з пня, виростали і соціальні, і політичні форми суспільності, і її уподобання, наукові поняття, етичні і всякі інші ідеали. В останніх роках обернено питання другим кінцем. Що гонить чоловіка до продукції, до витворювання економічних дібр? Чи самі тільки потреби шлунку? Очевидно, що ні, а цілий комплекс його фізичних і духових потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніша культурна праця — се виплив потреб і ідеалів суспільності. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій. Коли ж ідеал — життя індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного життя.

А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рамки нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів. А поки що треба нам із чеським поетом стояти на тім:
    У зорях небесних великий закон
    Написаний, золотолитий,
    Закон над закони: свій рідний край
    Над все ти повинен любити.
    (Із «Космічних пісень» Яна Неруди)
Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Мit еіnem Stich іns Unmoglishe (Поза межами можливого — нім.), — як каже Чемберлен, — ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо.


Відгуки

Igor, uamc@iptelecom.net.ua
Пане Олександре вітаю з новим проектом!!! Цей почин, ця спроба змусити через історіософське осмислення економічних проблем,бодай, наблизитись до витворення та народження нових ідей корисних для здійснення прориву, справді видається корисним та своєчасним.
Хочеться щоб якомога більше людей бачили се, розуміли се та докладалися до сього. Вириватись з рутини хворого повсякдення і починати МИСЛИТИ, а саме це мета проекту,це вже ознаки одужання... І хай тих, хто "одужає" завдяки долученню до поля проекту - стане богато. Так багато, скільіки подтрібно для ОЩАСЛИВЛЕННЯ народу України. Дякую Вам та команді проекту за інтелектуальну інвестицію у голови та серця тих, хто сюди потрапить.

З повагої,

Президент УАМК
Рогошевський Ігор
www.uamc.com.ua
14:52 17.10.2002
Відповісти

Віктор, spp_kharkiv@hotmail.com
Панове,
Щиро радію започаткуванню цього проекту і такому вкрай необхідному ідеологічному підґрунтю для нього. Нехай він стане для української еліти ще одним стимулом для свідомого творення і неухильного впровадження в життя принципів УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕҐІЇ.
Творення такої стратеґії рано чи пізно повинно стати пріоритетом державної політики України. Ми нарешті мусимо навчитися вживати ці три слова не поодинці, а вкупі, як одне цілісне поняття. Спробуйте вжити будь-які два з цих слів без третього і отримаєте той нонсенс, котрий ми бачимо на кожному кроці нашого повсякдення.
Успіхів та щирого попертя на вашому шляху.

З повагою,
Віктор Рачкевич
18:20 03.01.2003
Відповісти

марія зубрицька, zubrycka@franko.lviv.ua kms@litech.lviv.ua
Висловлюю щиру вдячність Авторові передмови до статті Івана Франка п. Олександрові Савруку за розташування найвидатніших українських діячів у контекстуальність сучасної візії українства, яка на відміну від багатьох радянських (колоніальних) і пострадянських (постколоніальних) українських перспектив засновується не на тезі "Вперед у минуле", а на парадоксальній феноменологічній засаді "Вперед через минуле". Очікуємо на подальше заповнення візійного ряду -- дуги? горизонту сподівань? веселки? нашого майбутнього...
Марія Зубрицька,
проректор Львівського національного університету
імені Івана Франка
13:45 06.04.2003
Відповісти

Євген, bkttd@ukr.net
Прошу франкознавців відповісти на одне лише запитання. Яка хвороба призвела до паралічу рук в останні роки життя І.Франка.
Питання повязане з полемікою з франкознавцем (Львів) Ярославом Гнатівим.
23:26 06.09.2003
Відповісти

Дмитро, d_dusheyko@ukr.net
Ого, сильно. Не очікував. Дай Боже нам всім наснаги такої!
Дякую ініціаторам проекту.
14:51 19.02.2007
Відповісти

Руслан, for_note_mail.ru
Д*якую цікава стаття,ніколи нечитав Франка,навідь не очікував що буде так цікаво.
Зара пишу диплом про стратегічне планування і задумуюсь, яка ідєя які цілі, що обьєднує нашу націю. Можливо якєсь інтуєтивнє підгрунтя, ще не дало нам розколотись тримає наше суспільство в купі. Я би хотів щоб держава більше уваги приділила національній цілі. Адже зара нові інструменти ведення війни це інформаційні, тому інформація яка поступає до широких масс повинна контролюватись і не СБУ повинне це робити, а журналісти політикі видатні люди самі повинні освідомлювати, що від них багато чього залежить.
Підтримую проект.
01:03 15.06.2007
Відповісти

podarok, http://my.ukrweb.info/mova-zz
Випадково потрапив на цей ресурс і вражений силою ідеї та реалізації. Бажаю автору наснаги по наповненню.
16:24 31.01.2008
Відповісти

Олександр, jamkiev@ukr.net
За вікном 2011 рік а все теж саме,про писав великий Франко
18:57 31.01.2012
Відповісти


Ваше ім'я:
E-mail:
Коментар: 
 
  
 
Проект відкрито 16 жовтня 2002 р.
Розробка, дизайн: Олександр Данилюк, малюнки: Тетяна Горохова
Copyright © 2002-2011, Management.com.ua