Цією фразою Чемберлена Іван Франко фактично визначає для нас один із важливіших аспектів поняття Візії (Vision). Поняття, яке зачаровує своєю елегантністю, силою і колосальною енергією, є критично необхідним для забезпечення спроможності досягати неабияких результатів, які спочатку виглядають абсолютно нездійсненними.
Дивно для нас, «мудрих» фахівців ХХІ століття, вичитувати і знаходити розуміння базових понять управлінського майбутнього в роботах наших класиків, яких ми вже «давно пройшли і забули». Організація майбутнього, позбавлена ієрархічного маразму служіння начальнику, — як не дивно, близька до спільнот, які не структуровані штучно, і тим не менше чудово структуруються: громади, нації та інші «природні об'єднання». Там має народитись Ідея, і прозвучати від Особистості.
Приблизно щось подібне має відбутись і в компанії, коли ми сподіваємось на якісні результати при управлінні змінами. Стаття, написана на зламі століть сотню років тому, може навчити нас трохи більше довіряти собі, шукати свій «здоровий глузд», виявляти і відділяти доктринерство, вибудовувати пріоритети при прийнятті рішень.
Часи появи статті відзначаються засиллям імперських (Австрійської та Російської), культурницьких та соціалістичних напрямків розвитку політичної думки. Франкові все це боліло. Його питання — це створення (відновлення) політичного суб'єкту — української нації, яка повинна мати свою власну стратегію та захищати інтереси своїх членів.
Це були сміливі та неординарні виступи на той час. Вони мали ефект вибуху бомби в суспільному болоті тих часів, несподівано в короткий час підняли величезну кількість людей на благородну роботу усвідомленого служіння рідному народові з ясною ідеєю — куди і для чого рухатись.
Олександр Саврук, декан kmbs
Коли підходимо здалека до високих гір, наїжених голими стрімкими скалами, увінчаних ледівцями, мов гладкими скляними стінами, то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: «Там вийти! Стати на он тій ледяній іглі — ні, се неможливо!»
Коли європейці почали на руїнах давньої Ніниви віднаходити глиняні цегли, вази та циліндри, покриті клиновими написами, і побачили, що се написи, уложені незвісними їм характерами по незвісній системі і на незвісній, давно вимерлій мові, то по довгих даремних пробах порішили, що відчитання сього письма — річ неможлива.
Коли простому чоловікові скажете, що Сонце віддалене від Землі на 20 міліонів миль і що промінь світла в одній секунді пробігає 40 000 миль, то він, коли схоче бути щирий з вами, витріщить на вас очі і запитає: «А хіба ви були на Сонці? Хіба ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли се знати!»
Чи маємо пригадувати з історії ті моменти, де погляд на межі можливого і неможливого доводив людей до комічних або трагічних конфліктів? Грецькі філософи-елеати рядом субтельних розумувань доказували неможливість усякого руху. Французький історик і політик Тьєр доказував неможливість руху парової машини. Католицька церква часів гуманізму і Реформації в'язницею, тортурами і кострами боронила погляду на неможливість кулястої форми Землі, існування антиподів і існування інших світів.
А проте досвід показав і показує щодень, що всі ті неможливості — фальшиві, фікційні, виплоди чи то старої, на віру повторюваної традиції, чи то суб'єктивного стану даного чоловіка, чи вкінці недотепності та недосконалості наших змислів, доки їх не окрилює критичний розум, опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ.
Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, відпалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть взглядно легким до виконання.
Та, з другого боку, бачимо явища зовсім протилежного характеру. Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумові» витолкувати, що відьма не може літати на кочерзі. Він, може, буде притакувати вам, але проте в душі буде твердо переконаний в протилежному.
Значить — простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики. Та се вже звісна людська слабість, яку давно і влучно схарактеризував Спенсер у методичній пропедевтиці соціології: хоча ми в справах математики, фізики, медицини та астрономії «простому хлопському розумові» не признаємо ніякої компетенції, а вимагаємо фахового знання, то в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію.
Сі, може, трохи банальні уваги насунула мені на думку дискусія, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні питання нашого національного розвою. Що значить народне відродження? Які цілі слід, а яких не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне, чи, може, слід товкти об них руками або й головами і старатися відсувати їх усе далі й далі?
Хоч і як несерйозно ставлять питання сі люди, та проте сама справа варта дискусії. Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі.
Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед очима Драгоманова ідеал національної самостійності — ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, — бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної діяльності.
Варто взагалі звернути увагу на ту характерну зміну, яка в кінці XIX віку зайшла в розумінні движучих сил у історії людства. Для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації — то була поперед усього історія продукції. В останніх роках обернено питання другим кінцем. Що гонить чоловіка до продукції, до витворювання економічних дібр? Чи самі тільки потреби шлунку?
Очевидно, що ні, а цілий комплекс його фізичних і духових потреб. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чимраз вище, маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій.
А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації.
Все, що йде поза рамки нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації.
А поки що треба нам із чеським поетом стояти на тім:
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свій рідний край
Над все ти повинен любити. Із «Космічних пісень» Яна Неруди
Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Mit einem Stich ins Unmögliche (Поза межами можливого — нім.), — як каже Чемберлен, — ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, — се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної.