НОВИНИ від 21.08.2025

Затяті лузери: чому деякі конкуренти продовжують чинити опір після фактичної поразки

У конкурентному світі поразка рідко означає кінець боротьби. Це демонструє нове дослідження Wharton School: суперництва, що тривають роками, та приховані вигоди часто штовхають «аутсайдерів» на опір навіть тоді, коли результат уже вирішено. Від перегонів Формули-1 до корпоративних офісів і політичних арен — феномен «затятого лузера» підриває правила гри та змінює динаміку змагань.

У перегонах Формули-1 відстаючі пілоти зобов’язані поступатися дорогою швидшим суперникам, які обходять їх на коло. Але не всі роблять це охоче. Дехто чекає зручнішого моменту, щоб втратити менше часу, інші зволікають рівно настільки, аби не збивати власний ритм, а хтось узагалі змушує швидшого суперника поборотися за обгін, збиваючи його темп. Навіть коли результат гонки вже вирішено, «затяті лузери» все ще шукають способи чинити опір.

Нове дослідження Геннінґа П’єзунки (Henning Piezunka), асоційованого професора менеджменту у Wharton School, пояснює, чому деякі конкуренти відмовляються визнавати поразку — і це стосується не лише Формули-1, а й бізнесу та політики. Наукова стаття, опублікована в журналі Organization Science, аналізує майже десятирічний масив гонок F1 і понад 7 000 випадків «обгону на коло». Висновок: два чинники — рівень суперництва між гонщиками та особисті вигоди, які можна отримати, не поступаючись, — суттєво впливають на те, чи від’їжджає слабший конкурент убік.

Дослідження кидає виклик усталеній думці, що аутсайдери завжди поступаються сильнішим. Насправді конкуренція не закінчується лише тому, що табло вже зафіксувало результат.

І це не лише про високошвидкісну драму на треку. Це стосується політики, бізнесу й повсякденного життя, де суперництва та стратегічні ходи продовжують битву ще довго після того, як переможця оголошено.

Чому деякі конкуренти стають «затятими лузерами»

У корені проблеми — суперництво. Формула-1 — це історія тривалих баталій між пілотами, які знову й знову стикаються в гонках. Коли одні й ті самі суперники змагаються у вирішальні моменти роками, ці сутички не зникають після окремої гонки. Вони накопичуються, перетворюючись на особисту ворожнечу. Як результат — опір навіть після очевидної поразки.

«Що довше триває конкуренція, то менше хочеться відступати, — пояснює П’єзунка. — Адже відступ означає: ця людина — переможець, а я — переможений».

Дані це підтверджують. Дослідження П’єзунки, виконане разом із колегами Родольфом Дюраном (Rodolphe Durand) і Філіпом Райнеке (Philipp Reineke), показало: пілоти, які мали в минулому гострі конфлікти, значно рідше поступаються, коли їх наздоганяють.

Наприклад, загострене суперництво між Джорджем Расселом (Mercedes-AMG) і Максом Ферстаппеном (Red Bull Racing) у 2024 році після інциденту в Катарі, коли перший звинуватив другого у «загрозливій поведінці», продовжилося й у 2025-му: Рассел відмовився від примирення, а Ферстаппен критикував нові правила F1, що лише підлило масла у вогонь.

Таке суперництво не завжди обмежується трасою. Якщо пілоти змагаються ще й за спонсорів, увагу медіа чи мають особисті образи, ця напруга переноситься й у гонку, роблячи їх ще менш схильними поступатися.

«Ми навіть порівняли трафік онлайн-пошуків за іменами гонщиків, — розповідає П’єзунка. — Якщо два пілоти боролися не лише на трасі, а й за увагу авдиторії, вони значно рідше поступалися».

А буває, що пілот думає не лише про суперника, який наздоганяє його, а й про власну стратегію. Він може затримати швидшу машину, бо занадто швидке пропускання зашкодить його позиції у боротьбі з іншим конкурентом. Якщо йдеться про важливу боротьбу за очки, поступитися занадто легко означає втратити шанс.

Так само гонщик може не поступитися заради команди. Загальмувавши швидший болід, він ускладнить завдання для суперника й допоможе напарникові здобути перевагу.

«Якщо у того, кого обганяють, є напарник у гонці й він показує хороший результат, тоді ймовірність поступитися різко падає», — каже П’єзунка.

Те саме відбувається в політиці, бізнесі чи інших сферах, де ставки високі. Політик, який програв вибори, може відмовитися визнавати результат і затягувати процес судовими позовами. Або керівник, який не отримав підвищення, починає ускладнювати життя новому лідерові замість підтримки. У кожному випадку це стратегічний розрахунок: програвши один раунд, вони не відмовляються від подальшої боротьби.

Як менеджерам утримати правила гри

Висновки П’єзунки руйнують велику ілюзію: що людина, яка явно програла, погодиться з цим і діятиме відповідно. У реальності ж суперництво не завершується з кінцем змагання — воно продовжує формувати поведінку в обхід правил.

«Можна сказати, що менеджер — це своєрідний дизайнер конкуренції, — зазначає П’єзунка. — Люди змагаються, і треба зробити так, щоб вони продовжували працювати. Вигідно, щоб вони не припиняли співпраці. Ви маєте підтримувати шоу, навіть якщо хтось постійно виграє, а хтось програє».

У Формулі-1 ця непокора очевидна: гонщики лютують у радіоефірі, коли відстаючі не поступаються дорогою; боси команд планують тактики уповільнення суперників; судді втручаються штрафами, якщо заходи заходять надто далеко.

Але поза перегонами наслідки складніше помітити — і вони часто значно руйнівніші. Якщо конкуренти відмовляються прийняти правила, якщо поразка не веде до відступу, а лише до затягування процесу заради власної вигоди, тоді підривається сама структура гри. Система починає ламатися.

Для тих, хто цінує чесну конкуренцію, дослідження ставить непросте питання: якщо суперництво й стратегія сильніші за очікування «зробити крок убік», то одними лише правилами порядок не забезпечити. Управління конкуренцією означає визнати, що «затятий лузер» не завжди прийме кінець змагання.

П’єзунка підсумовує:

«Менеджерам варто працювати не лише з переможцем, допомагаючи йому вигравати гідно, а й із переможеним — пояснюючи: завершення одного раунду зазвичай означає початок наступного».

За матеріалами Knowledge at Wharton

Ілюстрація: sportingnews.com

Original URL: www.management.com.ua/news/?id=1638