Версія для друку

"Translocation of the Attention-II" by Volodimir Lyubiy

Нещодавно мені трапилися вірші, написані одним знаменитим художником — вірші самобутні та змістовні. Про що б не йшлося у цих рядках — душа завжди вгадує у них застереження. Почуття, збуджене ними, являє собою більшу цінність, ніж будь-яка думка, виражена в них. Вірити власним думкам, вірити, що те, що істинне для тебе, так само істинне і для всіх людей — ось в чому приховується геній. Викажи переконання, яке народилося в глибинах душі і воно набуде сенсу для всіх, бо проходить час — і сокровенне робиться загальним, і думка, яка промайнула в нас, розноситься по світу трубами Страшного суду. Як би кожен із нас не довіряв голосу душі, все ж в Мойсеї, Платоні, Мільтоні нас понад усе захоплює саме те, що вони вміли зневажати книжковими премудростями і різними точками зору і говорили те, що думали вони самі, а не люди, які їх оточували. Людині слід навчитися розпізнавати і ловити проблиски світла, які освітлюють її душу зсередини, а не проміння, яке лине від сузір'їв бардів та провидців. А ми з байдужістю даємо згаснути нашим думкам тільки тому, що вони прийшли до голови нам самим. В кожному слові генія ми розпізнаємо потім ці упущені нами думки; вони повертаються до нас в ореолі холодної величі. Найцінніший урок, який можуть надати нам великі витвори мистецтва, полягає саме в цьому: вони вчать нас без самозакоханої впертості, але наполегливо дотримуватися враження, яке склалося інстинктивно — і особливо у тих випадках, коли люди хором стверджують щось абсолютно протилежне. Якщо ж ми відмовимося від цього враження, завтра хтось невідомий надзвичайно переконливо доведе точнісінько те саме, що й ми колись подумали і відчули, і нам не без сорому доведеться з того часу дотримуватися нашої ж власної думки, яку проголосив інший.

Вірити власним думкам, вірити, що те, що істинне для тебе, так само істинне і для всіх людей — ось в чому приховується геній.

В духовному житті кожного настає такий момент, коли він переконується, що заздрість породжується невіглаством; що наслідування — самовбивство; що людина, хоче вона того чи ні, повинна примиритися із собою та зі своєю долею; що якими б благами не ряснів всесвіт, хліба насущного їй не відшукати, якщо не буде обробляти відведеної їй часточки землі. Сили, закладені в ній, не мають подібних у природі, і тільки їй дано дізнатися, на що вона здатна. А це не проясниться, допоки вона не випробує себе. Не випадково ж на неї впливають певні особи, характери, події, а інші не зачіпають. Чіткий відбиток, який залишається після них у пам'яті — це і є виявлення гармонії, яка існувала і раніше. Око повинно було опинитися саме там, куди упав промінь, для того, щоб воно могло сприйняти саме цей промінь. Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Її можна без побоювань прийняти як ідею благотворну і вигідну, інакше її не можна було б довірити нам; проте боягуз не заслужив того, щоб всевишній відкрив у ньому свої плани. Людині легко і весело, коли в роботу вона вклала усю свою душу і зробила усе, що могла. Але якщо вона поступила по-іншому — їй не відшукати спокою: це звільнення, яке не звільняє. Геній покидає її і муза залишається до неї байдужою; жодної сміливої думки, ніякої надії.

Довіряй собі! Немає серця, яке не відгукнулося б на поклик цієї струни. Прийми те місце, яке було знайдене для тебе божественним провидінням, прийми товариство своїх сучасників і зв'язок подій. Так завжди поступали великі люди; як діти, вони віддавалися під владу генія своїх юних років, мимоволі визнаючи, що їхнє серце — сховище абсолютно істинного та надійного, що істина діє через них і пронизує все їхнє єство. Ми ж — дорослі мужі, і нам потрібно абсолютно усвідомлено прийняти таку саму трансцендентну долю; і станемо ми не ницими духом, не каліками, які забилися у захищений від вітру куточок, не боягузами, які панічно бояться потрясінь, але провідниками людства, його спасителями і благодійниками, які підкорили себе Всемогутньому и вступили в бій проти Хаосу та Тьми.

Які ж чудові приклади дає нам природа. Пригляньтеся до дітей, немовлят, навіть тварин, подивіться, як вони поводяться. Вони не відають про сум'яття Духа, вони не здатні подавити в собі те чи інше почуття тільки через те, що винайдена нами арифметика наперед вирахувала, які перешкоди нам доведеться подолати на шляху до мети. Їхній дух гармонійний, їхнє око поки що не притупилося, і, дивлячись на них, ми відчуваємо збентеження. Дитинство ні на що не схоже. Все схоже на дитинство і не рідкість, коли чотири — п'ять дорослих людей приковуються поглядами до одного немовляти, з яким вони вирішили погратися. Господь наділив особливою привабливістю і дитинство, і юність, і — не меншою мірою — зрілість і зробив так, що кожен стан прекрасний, кожен викликає заздрість. Не подумайте, що дитинство безсильне тільки тому, що воно не може розмовляти з нами чи зі мною. В будинку по сусідству його голос уже достатньо чіткий і наполегливий. Схоже, що йому відомо, як розмовляти зі своїми ровесниками. Не має значення, боязка дитина, чи смілива — вона зуміє зробити присутність нас, дорослих, абсолютно необов'язковою.

Суспільство перебуває у змові, яка спрямована проти мужності людей, які входять до нього. Суспільство — це акціонерна компанія, у якій власники акцій, щоб надійніше забезпечити шматок хліба кожному учаснику, погодилися пожертвувати для цього свободою та культурою — і власною, і тих, заради кого вони стараються. Несамостійність духу — тут чеснота, на яку найбільший попит, а довіра до себе — предмет відрази. Суспільство не любить правди і творчості; воно надає перевагу словам та умовностям, які нічого не означають.

Суспільство — це акціонерна компанія, у якій власники акцій, щоб надійніше забезпечити шматок хліба кожному учаснику, погодилися пожертвувати для цього свободою та культурою — і власною, і тих, заради кого вони стараються.

Якщо ти підкоряєшся звичаям, які втратили в твоїх очах сенс, ти поступаєш так насамперед через те, що цим даремно витрачаєш відпущені тобі сили. Ти втрачаєш час і даєш змогу стертися своєрідним рисам твого характеру. Припустімо, що ти є прихожанином церкви, яка давно вже пережила саму себе, або жертвуєш щось біблійному товариству, яке нічого з себе не представляє, чи голосуєш за владу чи проти неї тільки через те, що так голосує більшість, чи накриваєш на стіл, як скупувата економка — за всіма цими масками мені вже не легко роздивитися, якою людиною по-суті ти є. І зрозуміло, що все це позбавляє тебе сил, які необхідні для справжнього життя. Але займися своєю роботою — і я знатиму хто ти. Займися своєю роботою і в тебе з'являться нові сили. Давно час зрозуміти, що капітулюючи перед звичаями, ти проявляєш не більше прозріння, ніж граючи в піжмурки. Якщо я знаю, до якої партії ти належиш — мені заздалегідь відоме будь-яке твоє судження. Ось священик проголошує, що свою проповідь він присвятить доказу необхідності тієї чи іншої церковної інституції. Та хіба я не знаю про це ще до того, як він почне говорити, що немає жодної надії почути від нього хоч одне-єдине нове, небанальне слово? Хіба я не знаю, що при всій його показній критиці даного інституту, про справжню критику в його проповіді не буде й мови? Хіба я не знаю, що він поклявся собі дивитися тільки в одному напрямку — в тому, який вважається дозволеним для нього не як для людини, а як для священика? Він — найманий адвокат, і вся його патетика — лише низькопробне фіглярство. Саме так більшість людей вигадали для себе ту чи іншу пов'язку собі на очі і міцно прив'язали себе до якоїсь групи, що притримується лише однієї точки зору. Людина, вражена духом несамостійності, не просто кривить душею у певних випадках; вона не права не в окремих випадках, а у всьому. Будь-яка істина, якщо вона проголошується нею, уже не зовсім істина; коли вони говорять "два" — це вже насправді не два, і чотири — не чотири; і яке б слово вони не говорили — воно викликає у нас лише досаду; ми не знаємо, як взятися до виправлення таких людей. А поза тим природа, не зволікаючи, вдягає нас у арештантський одяг, на рукаві якого написано назву партії, до якої ми належимо. Раптом виявляється, що всі ми одноликі і вдягнуті в сюртуки одного крою; на обличчях наших з часом з'являється вираз тупого добросердя, як у віслюків. А особливо мертвими виявляються зусилля, які ми докладаємо, щоб заставити себе усміхатися в компанії, де ми зовсім не відчуваємо себе вільно, і брати участь у розмові, яка зовсім нас не цікавить; це "дурнувате схвалення на обличчі" — явище настільки розповсюджене, що щось подібне ми, мабуть, зустрінемо, в яку епоху історії не повернулися б. Коли м'язи на обличчі приводить в рух не безпосередній порив, а низьке насилля над власною волею, вони кам'яніють і зовнішність людини починає справляти дуже неприємне враження.

Якщо ж ти не підкоряєшся звичаям світу, він мстить тобі своїм незадоволенням. Ось чому слід навчитися правильно сприймати незадоволені вирази. Тебе починають здивовано розглядати на вулиці і у вітальнях знайомих. Якщо б причиною цього була щира незгода з тобою, дух протиріччя, який споріднений із твоїм власним, було б достатньо причин засмутитися і замкнутися в чотирьох стінах. Але коли ти маєш справу з натовпом, тут немає місця для відвертості; його обличчя може виражати задоволення чи невдоволеність, але це залежить тільки від того, куди дує вітер, і що сьогодні пишуть в газетах. Але все-таки, коли тобою незадоволений натовп — до цього слід поставитися більш серйозно, ніж до обурення учених мужів та наставників із коледжів. Для людини зі стійкими переконаннями, яка знає світ, не важко зберігати спокій, коли просвітлені версти населення поливають його брудом. Це обережні лайки; люди, які промовляють їх, самі доволі вразливі, а тому не надто хоробрі. Але коли до їхньої слабкої люті додається нарікання мас, коли проти тебе постають профани і ниці духом, коли свій голос подає невігластво, ця тваринна сила, яка приховується у глибинах суспільства, будуть потрібні великодушність і стійка віра, щоб зберегти достойне богів презирство до всього цього галасу, як до такого, який не вартий жодної уваги.

Друге, що заважає нам довіритися самому собі — страх опинитися в протиріччі із самим собою, поневоленість тим, що ми раніше робили та говорили; адже судити про нас можуть лише за нашими вчинками, а коли думка про нас уже складена, нам дуже не хочеться її заперечувати.

Але чому весь час дивитися через плече? Навіщо тягнути за собою вантаж пам'яті і трястися від страху, як би не сказати щось протилежне до того, що ви говорили раніше в присутності тих чи інших людей. Припустімо, це трапилося, — і що з того? Один із законів мудрості, вочевидь, полягає в тому, щоб ніколи, навіть тоді, коли справа стосується далекого минулого, не покладатися виключно на пам'ять, а оцінювати минуле через багатолику сучасність, завжди жити новим днем. Розумом ти прийшов до заперечення особистості Всевишнього, але якщо щирі устремління душі переконують тебе про протилежне, віддайся їм без останку, хоч вони й придадуть в твоїх очах Богу людський образ. Залиш умоглядні викладки, як Йосиф залишив свою одежу блудниці, і біжи.

Безглузде намагання не впасти в протиріччя із самим собою — предмет найбільших турбот для ницих душ, ницих політиків, філософів, богословів. Великій душі воно не може бути відомим; це все-рівно що намагатися придати витонченість своїй тіні на стіні. Говори, не вагаючись, те, що ти сьогодні думаєш, а завтра, не роздумуючи, говори те, що будеш думати в цей день, і нехай це буде повністю розбігатися зі сказаним тобою напередодні. "Ах ось як, значить, приректи себе на те, щоб тебе не розуміли?" А якщо й так, чи велика це трагедія? Піфагора також не розуміли, як і Ісуса, і Лютера, і Коперника, і Галілея, і Ньютона, як і всіх мудрих і чистих душею, яких знала історія. Бути великим — значить бути незрозумілим.

...вся історія без особливих труднощів зводиться до життя кількох людей, які розуміли своє покликання.

Людина повинна бути настільки великою, що будь-які обставини вже не матимуть жодного значення. Будь-яка справжня людина — це першопричина, це країна, це епоха; їй необхідні численні величини, простір, час, щоб здійснити своє призначення. А нащадки йтимуть її слідами, наче ланцюжок клієнтів. Народжується людина на ймення Цезар — і довгі століття існує Римська імперія. З'являється Христос — і мільйони душ опиняються настільки підкорені його генієві, що він виступає, наче сама доброчесність, як межа людських можливостей. Будь-який суспільний інститут — це лише продовження тіні, яку відкидала колись якась людина: монахи — тінь святого відлюдника Антонія; Реформація — Лютера; квакерство — Фокса; методизм — Уеслі; аболіціонізм — Клаксона. Сципіона Мільтон назвав "вершиною Риму"; і вся історія без особливих труднощів зводиться до життя кількох людей, які розуміли своє покликання.

Так нехай же людина усвідомить свою цінність і підкорить собі всі обставини. Нехай у світі, який існує для неї, вона навчиться дивитися відкрито і брати те, що їй належить по праву; годі ховатися за чиюсь спину з виглядом хлопчика зі школи для бідних, чи незаконно народженого, чи того, хто порушив закон. Людина, яка розглядає на вулиці якусь башту чи мармурову статую бога, і не знаходить у собі сили, достойної тої, яка створила ці речі — жалюгідне видовище. Пам'ятник, палац, книга в розкішній палітурці здаються їй чимось чужим, страшним; навіть карета, яка весело котиться по вулиці, лякає її, неначе б запитуючи: "А ви хто, сер?" Але ж насправді все це позови, які ставляться перед прихованими в людині талантами і спонукають ці таланти проявитися, взяти те, що належить їм по праву. Картина очікує мого вироку; не їй дано командувати мною, але, навпаки, я повинен визначити, наскільки обґрунтовані її вимоги до похвали. Всі чули розповідь про жалюгідного п'яницю, якого підібрали в канаві, віднесли в герцогський палац, відмили, вдягнули і поклали спати у постіль герцога, а коли він прокинувся, з ним поводилися так, як належить поводитися із герцогом. Таким чином він щиро переконався, що до цього просто перебував не у здоровому глузді. Популярність цієї розповіді полягає в тому, що він дуже добре передає стан людини взагалі; у світі вона веде життя, яке нагадує існування затятого п'яниці, але варто лише протверезіти — вона відразу переконується, що на ділі ж вона — справжній принц.

Людина — істота боязка, вона вічно виправдовується; вона більше не вміє бути гордою, не насмілюється сказати "я вважаю" і "я переконаний", а натомість прикривається авторитетом якогось святого чи знаменитого мудреця. Їй повинно бути соромно при вигляді паростка трави чи цвіту троянди. Саме ці троянди, які ростуть у мене під вікном, не виправдовують своє існування ні тим, що до них тут також росли троянди, ні тим, що бувають і більш красиві екземпляри; вони те — що вони є, вони живуть сьогодні і живуть разом з Богом. Для них не існує часу. Існує тільки троянда, а вона ідеальна у будь-який момент свого життя. Перш ніж проб'ється листок, приходить у рух все життя; у квітці, яка розпустилася не більше життя, ніж у першому паростку, а в голому корінні під землею — не менше. Природа цієї рослини задоволена, і вона сама задовольняє природу у будь-який момент свого існування. Але людина завжди заглиблена у спогади, вона завжди щось відкладає; вона не живе у сучасному, але, відводячи від нього погляд, віддається жалю за минулим або, не помічаючи розсипаних навколо неї багатств, стає навшпиньки і витягує шию, щоб розгледіти майбутнє. Але вона не буде ні щасливою, ні сильною, поки так само не стане жити з природою в сучасному, піднявшись над часом.

Ми повинні жити в самотності... Але самотність повинна бути не фізичною, а духовною, тобто вона повинна вести до піднесеності.

Це доволі очевидно, але погляньте на людей із достатньо сильним розумом, які, проте, не насмілюються відкрити свій слух для Господа, якщо тільки він не говорить мовою якогось там Давида чи Ієремії, чи Павла. Не варто переоцінювати і вважати безцінними кілька текстів, приклади із життя кількох людей. Ми начебто діти, які вивчили напам'ять і бездумно повторюють твердження наших наставників і класних дам; стаючи старшими ми замінюємо ці твердження судженнями непересічних, талановитих людей, яких нам довелося зустріти і зі всіх сил намагаємося запам'ятати слово в слово те, що вони говорили; потім, розібравшись у поглядах тих, кому належать ці судження, ми починаємо розуміти їх сенс і ще більше намагаємося тримати в пам'яті їхні слова, оскільки, коли випаде нагода — на язику в нас вже буде готова фраза. Якщо ми живемо правильно, ми повинні і правильно бачити, правильно розуміти. Сильній людині легко бути сильною, як і слабкій — слабкою. Якщо нас відвідає нове одкровення, ми з радістю позбавимося від запасів накопиченої мудрості, які обтяжують нашу пам'ять, вона видасться нам старим непотребом. Якщо людина живе з Богом, її голос завжди буде таким же чистим, як лепетання струмка чи шурхіт ниви.

Та я ще не сказав найголовнішого, того, про що слід сказати, якщо доторкнутися до обраної мною тематики, але, ймовірно, сказати це неможливо, адже все, про що ми говоримо — лише відображення того, що відкрилося нам через інтуїцію. Та я все ж спробую викласти свою думку, яка, можливо, наблизить нас до того, що мені хочеться висловити. Ось ця думка. Коли добро поруч з тобою, коли життя в самому тобі, ти осягаєш це шляхом незвичним і незвіданим; ти не відшукаєш слідів тих людей, які пройшли цією дорогою раніше за тебе, не почуєш вдалині їхніх голосів; шлях, яким ти йдеш, зовсім новий, він видасться тобі дивним — як і думка, як і саме добро. Перестань думати про досвід і приклад інших. Ти йдеш не до людини, ти ідеш від неї. Всі люди, які колись мешкали на землі — забуті подорожні, які йшли цією дорогою. Ти однаковою мірою відчуєш надію та страх. Щось обтяжливе ти відчуєш навіть у надії. Коли з'являється візія, ніщо не вселяє ні відчуття благості, ні, строго кажучи, радості. Піднявшись над пристрастями, душа споглядає цілісність і віковічну причинну пов'язаність, осягає незалежність Істини і Блага, і в неї вселяється заспокоєння, бо вона переконується, що все відбувається правильно. Не мають значення ні великі простори в природі — Атлантика, Південні моря, — ні великі проміжки в часі, вимірюються вони роками чи століттями. Те, що я думаю і відчуваю, пробивається до всіх попередніх станів життя, всіх попередні обставини — подібно до того, яка цим пронизана моя сучасність, і те, що називають життям, і те, що називають смертю.

Збагачує тільки життя, а не пережите. Сила вичерпується, якщо відпочити хоча б на мить; силу дарує невпинний перехід від минулого до нового стану, вічне форсування протоки, яка відокремлює одне від іншого, переслідування мети. І ось тоді факт, що душа завжди в становленні, викликає найбільшу неприязнь, бо тоді знецінюється минуле, перетворюється на попіл будь-яке багатство, компрометується будь-яка репутація; святий дорівнюється до шахрая, для Христа не відшукається місця, як і для Іуди. Але навіщо тоді нести всю цю нісенітницю про довіру до себе? До того часу, поки існує душа, існує і сила — не пасивна, але та, яка створює. Коли ми говоримо про довіру, ми виражаємо тільки найбільш зовнішнє. Давайте краще говорити про те, що викликає довіру, тому що це існує і діє. Той, хто наділений більшим послухом, ніж я, має наді мною повну владу, хоча для цього йому не потрібно ворухнути навіть пальцем. Притяганням духу я прикований до нього і повинен обертатися навколо нього. Коли йдеться про високу доброчинність, ми готові назвати це риторичним базіканням. Ми все ще не зрозуміли, що доброчинність — це Вершина, що людина чи група людей, які здатні засвоїти і зберегти принципи, за законом природи покликані підкорити собі всі міста й народи і стати вищими від усіх монархів, багатіїв, поетів, які позбавлені такої можливості.

Людина не відчуває благоговіння перед людиною, і її не переконати, що слід залишатися вдома і шукати возз'єднання із вічним океаном; ні, вона обов'язково рушить у дальні подорожі і прохатиме склянки води із джерел, які належать іншим. Ми повинні жити в самотності. Жодна проповідь не приваблює мене так, як порожня церква перед початком служби. І люди, коли зайдуть до церкви, неначебто перевтілюються, здаються такими неземними, такими спокійними, такими чистими! Отже зайдімо до храму і посидьмо на лаві. Чому ми повинні відповідати за недоліки, які характеризують наших друзів, дружин, батьків та дітей? Тільки через те, що вони проводять з нами вечори біля печі, чи, як кажуть, в їхніх жилах тече рідна для нас кров? Моя кров тече у всіх людях, і в мені кров усіх людей. Чи не тому я беру на себе їхні кризи та дурниці, при тому настільки, що соромлюся за них! Але самотність повинна бути не фізичною, а духовною, тобто вона повинна вести до піднесеності. Трапляється, ніби-то весь світ змовився набридати вам високозначними дрібницями. Твій товариш, син, людина, яка прийшла по справі, хвороба, страх, потреба, благодійність — все одразу стукає до дверей кімнати, де ти усамітнився, і вимагають: "Візьмись же за нас, нарешті"! Але не відчиняй двері, не віддавай себе під владу цих дріб'язкових турбот. Здатності людей надокучати мені, я протиставляю свій занадто слабкий інтерес до них. Жодна людина не наблизиться до мене, якщо я сам не зроблю кроку їй назустріч. "Якби ми любили те, чим володіємо! Але ми пристрасно прагнемо іншого і позбавляємо себе любові".

Якщо ми не в змозі відразу досягнути священних висот послуху та віри, спробуймо хоча б протистояти спокусам; оголосімо їм війну і розбудімо в серці своєму Тора та Одіна, мужність та постійність у наших саксонських грудях. Для цього слід вибрати хвилину незатьмареності, а щоб зробити це, слід говорити правду. Годі жити, намагаючись не обманути очікувань обманутих і тих, хто обманює, з якими нам доводиться мати справу. Скажи їм "О батьку! О мамо! О дружино! О брате! О друже! До сьогодні я жив з вами, дотримуючись всіх пристойностей. Та від сьогодні я належу правді. Знайте ж, що від сьогодні я не визнаю жодного закону, окрім вічного закону. Я більше не визнаю любові за згодою, для мене існує лише спорідненість душ. Я буду намагатися годувати батьків, утримувати сім'ю і бути вірним чоловіком своїй дружині, але все це я повинен робити не так, як раніше. Я більше не хочу знати ваших порядків. Я повинен бути самим собою. Ні для кого із вас я більше не можу ламати себе. Якщо ви зумієте полюбити мене таким, як я є, ми будемо щасливіші, ніж раніше. Якщо ні — я намагатимусь заслужити вашу любов. Я не стану приховувати своїх пристрастей та антипатій. Я вірю, що священним є те, що глибоко мене хвилює, і клянуся сонцем та місяцем, я буду неухильно дотримуватися того, на що вказує моє серце, і робити те, що наповнює мене радістю. Якщо ви люди достойні — я любитиму вас; якщо ні — я не стану мучити вас і себе лицемірною прив'язаністю. Якщо ваше життя підкорено службі істині, хоча ви розумієте її не так, як я, притримуйтеся своїх однодумців, я ж шукатиму своїх. Я чиню так не через егоїзм, а через смиренство та із любові до правди. В інтересах ваших, і моїх, і всіх людей — жити в істині, як би довго раніше ми не дотримувалися брехні. Вам здається зараз, що я жорстокий? Але незабаром ви полюбите те, що вказує і вам і мені наша природа, і, якщо ми будемо дотримуватися істини, в кінцевому рахунку вона врятує нас". Можливо ти заподієш цим біль друзям. Відповідай: "Що ж, я не можу поступитися своєю свободою, своєю силою, щоб зберегти їхні почуття. І окрім того, у кожної людини бувають хвилини розумового просвітлення, коли вона доторкається до абсолютної правди, і в таку хвилину вони пробачать мене і вчинять так, як я".

Будь собою і не намагайся бути схожим ні на кого іншого. Свій дар ти завжди можеш проявити у всій силі, накопиченій за ціле життя, але, копіюючи талант іншого, ти дієш без підготовки і здатен оволодіти ним тільки наполовину. Що саме кожен із нас здатен створити, може відкрити нам лише творець. Нікому не відомо наперед, яку художник створить річ, та про це і неможливо дізнатися, поки витвір не буде виставлений. Де він, майстер, який був би здатний чомусь навчити Шекспіра? Де наставник, який міг би навчити Франкліна чи Вашингтона, чи Бекона, чи Ньютона? Кожна велика людина — виняткова. Сципіон великий якраз через те, чого він ні в кого не міг запозичити. Шекспіром не станеш, скільки б ти не вивчав Шекспіра. Роби те, що тобі призначено, і якщо тобі це вдасться — на більше не можна сподіватися, більшої сміливості не можливо навіть уявити. Тобі, який живе зараз, випало представити світові картину не менш велику, ніж ті, які були створені різцем Фідія, кельмою єгиптян, рукою Мойсея і Данте, але таку, яка відрізнятиметься від інших. Немислимо, щоб душа, яка є насправді багатою, яка володіє великим даром вираження своїх поривів та прагнень, яка розмовляє тисячами вуст, упала до того, щоб повторювати саму себе; але якщо тобі дано почути, що сказали великі патріархи, не сумнівайся, твоя відповідь не буде різати слух, бо вухо і язик — органи, наділені однією природою. Живи у скромних і достойних межах свого життя, слухайся свого серця і ти знову заставиш нас пережити День Творіння.

Суспільство схоже на хвилю. Хвиля набігає на берег, але вода, із якої вона складається, не рухається. Частинка не може піднятися з глибин до вершини і залишитися такою самою. Загальний рух — тільки ілюзія. Люди, з яких складається сьогодні нація, завтра помруть, і їх досвід помре разом з ними.

...ти вважаєш, що попереду тебе чекає прекрасна пора. Не вір цьому. Ніхто не вселить в душу твою миру, окрім тебе самого. Ніщо не вселить у твою душу миру, окрім повної перемоги твоїх принципів.

Тому довіра до Власності, в тому числі й довіра до влади, яка стоїть на її охороні, також вказує на нестачу довіри до себе. Люди так довго переймалися оглядом речей, не бачачи самих себе, що звикли високо цінувати інститути релігії, просвіти, суспільства, вбачаючи в них охоронців власності, і вороже зустрічають будь-яку загрозу цим інститутам, бо їм видається, що це загроза власності. Їх думки одне про одного визначаються не тим, чим є людина, а тим, чим вона володіє. Але просвітленій людині соромно через свою власність, оскільки вона переймається повагою до своєї природи. Багатство особливо пригноблює її, якщо вона розуміє, що воно дісталось їй випадково, що вона отримала його за завітом, чи як дар, чи здійснивши низький вчинок, і тоді вона починає розуміти, що по суті вона не володіє ним, оскільки не прив'язана до нього своїм корінням, і воно просто зберігається у неї, поки не трапиться який-небудь суспільний переворот чи в дім її не увірветься грабіжник. Але те, чим людина є, вона завжди здобуває самостійно, а здобуте самостійно — це жива власність, які не загрожує ні немилосердя правителів, ні переворот в суспільстві, ні пожежа, ні буря, ні банкрутство, оскільки вона вічно відновлюється, поки людина не випустила дух. "Твоє покликання, твоя доля життя сама шукає тебе, — сказав халіф Алі, — не обтяжуй себе її пошуками". Наша залежність від цих чужих для нашої природи благ призводить до рабського преклоніння перед цифрами. Вважається, що з'їзд політичної партії пройшов тим більш успішно, чим більше зібралося народу, і що частіше і гучніше оголошувалося прибуття нової делегації. Юному патріотові здається, що сили його збільшуються у тисячу разів, коли він чує: "Делегація Ессекса!", "Делегація демократів Нью-Хемпшира!", "Делегація вігів Мена!" Точнісінько так само збирають конвенції соціальні реформатори, щоб натовпом проголосувати та винести рішення. Друзі! Як ви помиляєтеся, якщо вважаєте, що Господь спуститься до вас, якщо ви будете діяти таким чином. Діяти слід як раз навпаки. Лише тоді, коли людина відмовляється від будь-якої підтримки чужих їй людей і захищає свою справу сама, я визнаю, що вона наділена достатніми силами для перемоги. Кожен новий рекрут під її знаменами тільки зменшує запас її сил. Та хіба людина не краща, ніж натовп? Не проси нічого від людей, і серед безкінечної зміни ти сам будеш єдиною надійною опорою, яка тримає на своїх плечах все, що тебе оточує. Той, хто знає, що сила дається з народженням, що він слабкий, якщо шукає підтримки поза собою, без вагань сприйме цю думку і вона миттєво допоможе йому розпрямити плечі, розігнути спину і творити чудеса; адже людина, яка стоїть на ногах, завжди сильніша, ніж людина, яка стоїть на голові.

А отже, постав собі на службу все, що називають Долею. Більшість людей грають із нею в азартну гру, і з кожним поворотом її колеса хтось отримує все на світі, а хтось все втрачає, але ти навчись вважати ці здобутки незаконними і не прагни до них, ти віддайся слугуванню Справі і Цінності, цим канцлерам Всевишнього. Віддайся Волі, трудись, здобувай, і ти зумієш скувати рух колеса Випадку і не будеш боятися нового його повороту. Коли тобі вдається отримати перемогу на політичному поприщі, коли ти досягаєш підвищення своїх прибутків, коли хтось хворів у тебе вдома і виздоровів, коли повернувся товариш, який довго був відсутнім, коли трапилася якась інша приємна подія, тебе охоплює радість, ти вважаєш, що попереду тебе чекає прекрасна пора. Не вір цьому. Ніхто не вселить в душу твою миру, окрім тебе самого. Ніщо не вселить у твою душу миру, окрім повної перемоги твоїх принципів.

Відгуки