Проект Management.com.ua
На головну ВступВізії

ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ"
— програмні міркування європейського інтелектуала

<< До початку

ЧАСТИНА 3

12. Європа як джерело енергії

Те, що дало змогу Європі, «маленькому азійському відросткові», відкрити цілу землю, хоча її саму ніхто ніколи не відкривав, підкорити один за одним цілі континенти, хоча її ніхто ніколи не підкоряв, є особливим видом динамізму, що складається з комплексу сил, відсутніх в історії цивілізацій. А будь-яка сила народжується з конфлікту, будь-який конфлікт — з підтримування інакшости, з виголошеної суперечности, що провокує і стимулює сили. І якщо Європа протягом п'яти століть була «перлиною земної кулі та мозком величезного організму»12, якщо «цей вузький півострів, який фігурує на глобусі, як апендикс Азії, став метрополією людського роду»13, то це, очевидно, лише завдяки «владі людського духу». Покірна збігові обставин, що так часто є лише інертністю нашого духу, вона залишилася тим, чим вона є у матеріальному розумінні: 4% з виявлених на планеті територій.

Європа є енергією, яку ми позначаємо через Е, і яка дорівнює добуткові маси (площа, корисні копалини, населення), тобто m, та культури, що її результати зростають у геометричній прогресії і яку ми передаємо символами c2. Звідси маємо відому рівність:

Е = mc2

яку ми дозволимо собі прочитати так:

Європа = відросток Азії, помножений на інтенсивну культуру.

Звідки ж ця культура, інтенсивність якої надкомпенсовує недостатність матеріальної підтримки, бере сили для перетворення? Мабуть, десь значно вище, десь значно глибше від цього територіального шматування континенту на національні Держави, з яких дві третини налічують всього сто п'ятдесят років. Ми побачили, що генеруючі конфлікти європейської енергії породжені множинністю наших витоків та антиноміями, що з цього випливають. І вони призвели до двох серій нерозлучних протилежностей, постійний конфлікт яких є нашою спільною історією.

Перша серія містить поняття одночасно антиномічні та прийнятні:
  • духовний та часовий;
  • свобода та відповідальність;
  • новаторство і традиція;
  • особа та спільнота;
  • автономія та союз;
  • лівий та правий;
  • південний та північний;.
  • євангелізм та ритуалізм;
  • романтизм і класицизм;                                 
  • революція та реформізм;                                
  • міт і наука;
  • творча єресь та здорова ортодоксія;                          
  • схильність до ризику і потреба допомоги.

Інша серія формується з антитез, поняття яких однаково заслуговують засудження:
  • централізована державність і вузькомісцеві інтереси;
  • жорстке адміністрування;
  • безмежний лібералізм;
  • індивідуалізм та колективізм;
  • анархія та тиранія;
  • уніфікація та сепаратизм.

Антитези другої серії гальмують історію, збільшують ентропію,і їхслід позбутися поступовим перенесенням у площину творчого конфлікту: так антиномія індивідуалізм-колективізм, яка справді є зачарованим колом, може відкритися, якщо її спроектувати на площину взаємодії особа-спільнота, плідної антиномії, яку слід зберегти.

Та абсолютно неможливо, щоби ці відмінності, цей конфлікт, ці антиномії, лише творчі, коли-небудь збігалися з реальною територією хоча б однієї з наших Держав-Націй: навпаки, вони перетинають та надихають кожну з них, і саме їм призначено виплекати на своїх грудях справжні відмінності, хоча вони роблять зовсім навпаки.

13. Плідні розмаїтості та анархічні незгоди

Достеменне значення слова «нація», перш ніж XIX століття його одержавнило, спиралось на реалії етнічні та лінгвістичні. Шанувати «національні особливості», — це шанувати особливості Бретані та Шотландії, Країни Басків та Країни Галів, Каталонії, Окситанії, Альзасу тощо. Так Держави-Нації — французька, іспанська та англійська, які вимагають поваги до їхньої синтетичної «індивідуальности», — сформувались насправді на зневазі до самобутности націй, які вони силою об'єднали. Лише об'єднання Європи поза межами Держав дасть змогу відновити ці справжні нації. Справа «національної самобутности» пов'язана зі справою федеративної Європи, що поважає розмаїття, а не підтримує державні апарати, сформовані на зразок наполеонівського, адміністративного у фактах та школярського в умах.

Держави-Нації як такі не дали нічого корисного культурі, що забезпечила силу та авторитет Європи. У XIX столітті, яке бачило їхнє народження та становлення, все, що вважали розумним, відмовлялось зважати на будь-кого з них. Данія — це не те, що цікавило К'єркегора чи що цікавить у ньому нас. Ніцше проклинав «тупий націоналізм» наших країн, він вбачав у цьому лише хворобу втомленого духу, він відмовлявся жити у Німеччині, прославляв французьких моралістів і музику Кармен як противагу пангерманістам та Вагнерові. Рембо не хотів бути чимось зобов'язаним Франції, хотів, щоб його рідні Ардени захопили Пруссаки, втікав од неї, ображав її, щоби податися кудись в інше місце, і шкодуватиме він — він це передбачав — не за своєю нацією, а за Європою — «Європою старих парапетів». Ті ж, хто навпаки вважає, що усім зобов'язані Державі-Нації, не прославляють її, це Дируледи та Детаї, а не Бодлери та Курбе. А ті, хто вшановує чесноти закорінености у «святу» землю, обмежену реальними кордонами їхньої Держави, забувають, що людина — це не овоч, і що тільки ріпа — це овоч, який має найбільший корінь і який, правду кажучи, є суцільним коренем.

Якщо розмаїтості, читайте суперечності, нашої культури справді випливають з нашої історії, то сучасні Держави-Нації стали тільки горем Європи: вони, починаючи з 1880 року, спровокували масові колоніальні нашестя, 38 мільйонів смертей удвох війнах, крах тисячолітнього авторитету і нашу принизливу ситуацію перед обличчям нових цивілізацій.

Самобутність наших Держав-Націй, шестигранна вона чи острівна, має вигляд човна чи шкіри бика, є врешті найменше доступною для всіх, хто домагається нашої поваги. Про неї охоче згадують, щоб відтягнути об'єднання, та ризикують виставити перед народами не як чинник плідної розмаїтости, а як анархічний поділ континенту, на користь імперіалістичної уніфікації регіонів.

14. Немає «культур національних»

Об'єднанню Європи та формуванню спільної свідомости — передумові європейської громадянської свідомости — протистоїть націоналізм; і кожен знає, що націоналізм поширився через школу та її підручники зі середини XIX століття. Підручники мого дитинства — історія та географія та й історія мистецтва — представляли Європу як складанку націй, а її культуру — як суму двадцятки дуже відмінних, автономних та суперечливих «національних культур».

Ця концепція не лише несе відповідальність за безглузді війни, виправдані в очах мас культурним шовінізмом — французи з 1914 року намагаються захистити цивілізацію від німців, які прагнуть зберегти свою Кultur, — вона розсіюється, як туман від сонячного проміння, у світлі історії, особливо історії образотворчого мистецтва, живопису та музики.

Музика постає з григоріянським співом — першою європейською музичною мовою — у VI столітті в Італії, збагачується у монастирі Сен-Ґаль секвенціями та тропами Ноткера та Туціло, самостійно формується у трубадурів Ланґедоку, з XII століття у Сен-Марціалі Ліможу, у Соборі Паризької Богоматері, згодом у Шампані та на Півночі — Філіпп де Вітрі, Ґійом де Машо — і одночасно у Флоренції — мадригали та похвали — нарешті, при бурґундському дворі та у Фландрії. Між фламандськими та італійськими містами вздовж торгового шляху часів Відродження, того, що сполучав Венецію та Бруґ, у XV столітті посилюються взаємовпливи композиторів та стилів: яскравим прикладом цього є Ґійом Дюфей. Нова школа досягає розквіту у Фландрії з Океґемом та Жоскеном де Пре. Вона поширює свій вплив у Бурґундії, Франції, Іспанії, Богемії, і знову спускається до Італії, яку збагачує своїми численними винаходами аж до XVII століття, коли Ролан де Латр, народжений у Моні, стає Орландо Ласо у Римі та у Неаполі, згодом Роландом де Лясю у Парижі та Бав'єрі. Згодом в особі Генріха Шітца поряд з венеційськими метрами з'являються Німці. Бах сумлінно копіює твори Вівальді. У XIX століття центр ґравітації європейської музики зміщується до германських реґіонів, Гановер, Саксонія, Відень, Байройт. Саме тоді біля метрів вивчають свою справу композитори з Москви та Санкт-Петербургу На початку XX століття більшість росіян, таких як Стравінський, впливатиме на західну музику, виставляючи свої твори у Парижі... Еволюція живопису, дещо відмінна, відбувалася тими самими шляхами. А ці шляхи, зверніть увагу, з гордою байдужістю минають наші сучасні кордони. Вони об'єднують міста, творчі майстерні, майстрів, а не нації у теперішньому значенні цього слова.

Роланд де Лясю не належить ні Бельгії, ні Франції, ні Італії у сучасному вигляді, так само, як і Ґрюнвальд не став французьким художником через анексію Кольмара Францією три століття після його смерти. Чи мова йде про музику, живопис, архітектуру, філософію чи науку, не згадуючи вже про релігію, яка від самих витоків є джерелом їхнього натхнення, немає жодної галузі нашої культури, яка б не була наслідком тисячі видозмін, що виточують спільний витвір Європейців; немає жодної, яку можна було б вивчати, серйозно та розсудливо, у межах хоча б однієї з Націй. Вже немає «французького живопису», як і «німецької хімії» чи «радянської математики», позаякдо цих свавільних шматувань, існувала велика спільнота взаємотворення та взаємовпливу, яка в історії людського духу завжди називалася Європою.

О всемогутні вчителі середньої школи! Демонструвати це невтомно і за будь-яких обставин Вашим учням є не лише творенням чесної історії після століття націоналістичних фальсифікацій перспективи, а також творенням Європи у юних головах, демонструванням її засадничої єдности, основи для того союзу, який залишилося заснувати.

15. Двадцять мов, одна література

Не думаю, що викладання іноземних мов та літератури полягає у намаганні «викликати в учня повагу до інших народів», як цього прагне міністерська директива, сповнена щонайшляхетніших намірів. Мова йде про те, щоби викликати в учня повагу до письменників, а не народів. Народ не пише нічого, не творить літератури. Трапляється навпаки, що національна Держава у сучасному розумінні є частково витвором деяких письменників та ідеологій, що надихають її. Зрештою, не геній Франції часів Великого Століття породив Расіна; але завдяки Расінові про найпохмуріший період нашої західної історії згадують, як про Велике Століття.

Мова й не про те, щоби «виявити внески різних країн», як це трохи необдумано повторюють. Це не відповідає ні історичній реальності (жодна країна не переймалася своїм літературним «внеском» у якусь невідому ідеальну спільноту), ні реальності літературного творення, яке завжди було справою окремого індивіда (останній, безперечно, використовує засоби колективні, надособисті: мову, традиції, вірування, оточення тощо, але вони існують для всіх, а він один виліплює цей твір, що нас захоплює, не якийсь інший, створений у той самий час, у тому ж таки оточенні).

Мене обурюють ці означення («повага до народів», «внески країн») лише тому, що вони сповнені одержимости національним, від чого викладанню літератури слід вилікуватися, якщо воно хоче існувати за правдою та дійсністю свого об'єкта. Якщо треба у кількох словах дати означення якогось твору, чийогось життя, то за мовним рефлексом чи якоюсь манією, ми воліємо, як правило, згадати їх національну приналежність, аніж будь-яке інше означення (релігійне, ідеологічне, професійне, регіональне). Кажуть: швайцарець Макс Фріш, англієць Гілер Белок або англієць Повис, німець Гельдерлін чи німець Брехт, іспанець Унамуно, коли з таким самим успіхом, якщо не з більшим, можна сказати: цюріхський архітектор Макс Фріш, католик Белок, гальський нонконформіст Повис, шваб Гельдерлін, комунізуючий анархіст Брехт і лише, як виняток, бо це особливий випадок, іспанець Унамуно — який зрештою був Баском і ніколи цього не приховував. У всіх цих випадках не паспорт характеризує письменника, а регіон, де сформувалась його чутливість, релігія, яку він сповідував або відкидав, його політичні та ідеологічні уподобання, його професійне становлення.

Викладання історії, географії чи літератури тотожне лише у європейському контексті. Оскільки європейська література — це не сума «літератур національних», які слід зближувати і порівнювати, тобто уніфікувати (horrible dictu!), а щось, насправді, супротивне інше: наші літератури «національні» — це результат поділу (набагато пізнішого) спільного фонду європейської літератури.

Формувальні та визначальні чинники «надчутливої єдности», якою є європейська література легко перелічити.

Згадаймо насамперед той важливий факт, якого вже ніхто не зауважує, бо він надто очевидний: Європа єдина з часу розквіту грецької культури зберегла і має літературу, в сучасному значенні слова, світську, розмаїту, що охоплює трагедію, комедію, історію, епопею, поезію, промову, есе, казку та роман. А в Індії навпаки: з третього тисячоліття до нашої ери аж до англійського панування все написане було поезією або прозою сакральною, релігійною, ритуальною, символічною: Веди та їхні Упанішади, Магабгарата, Веданти, Сустри, сакральні тексти та коментарі — і «той, хто читаючи їх вголос поставить наголос не на відповідному складі, засне навічно»... Писання індусів чи ацтеків, інків чи мандаринів, тепер маоїстів, читали з пошануванням, а отже, без критичного глузду, і саме цим вони кардинально відрізняються від наших європейських творів. На Сході кажуть: як розтлумачити істину цього тексту? Ми ж говоримо: чи це правда? чи це мене цікавить? чи розважає? має успіх? чи про це говорили на ТБ?

Навіть саме поняття літератури суто європейське.

Щодо спільних елементів, занотуймо:

а) Цивілізації, що в нас знайшли своє продовження. — Єгипет, Месопотамія, Кріт, Греція, Рим, Єрусалим, Християнство, Кельти, Германці, Араби, Слов'яни. Ми всі відчули їх вплив, все минуле зберігається у наших творіннях:

Європейська література зіставна у часі з європейською культурою. Вона охоплює період 26 століть (від Гомера до Гете)... Вона становить «надчутливу субстанцію», яка зникає, як тільки її починають кромсати (...). «Нескінченне теперішнє», що є суттєвою прикметою літератури, означає, що література минулого завжди може бути активною у літературі теперішній. Як Гомер у Вер-ґілієві, Вергілій у Данте, Плутарх та Сенека у Шекспірові, Шекспір у Ґотц де Берліхінген Ґете, Евріпід у Іфігенії  Расіна та в Іфігенії Ґете. Або ж з наших часів — Тисяча й одна ніч і Кальдерон у Гофмансталя, Одіссея у Джойса; Есхіл, Петроній, Данте, Трістан Корб'єр, іспанський містицизм у Еліста. Невичерпним є багатство можливих взаємовідношень.14

б) Форми, реторичні прийоми, структури. — Тут усе спільне: епопея, пригодницький, а згодом любовний роман; балада, сонет, рими та цезу-ри; жанри (трагедія, комедія, есе, ода, промова, трактат, послання тощо);і нарешті всі фігури реторики. (Так само, як у живописі полотно, портрет, експозиція, музей чи в музиці гармонія та контрапункт, тони, лади, оркестр, концерт тощо є типовими витворами Європейців).

Ця схожість прийомів, жанрів і структур твору, яку ми вже не зауважуємо, бо вона надто очевидна, найважливіша: вона засвідчує особливість та засадничу єдність літературної діяльности в Європі.

в) Тематика. — Від Античности було успадковано тему виклику долі чи приймання божих законів, громадянської відданости чи бунту, міри чи надміру у поведінці лідера, героя, особистости, суперечка про відповідальність людини, яка порушила закони тощо. Від Християнства — тему спасіння через ласку чи через доброчинність, гріха, особистого покликання, пожертви задля любови тощо. З інших джерел маємо: честь, запал кохання, легенду про Трістана, зразок для всіх романів у справжньому значенні цього слова, згодом леґенду про Дон Жуана, який став його антиподом. Міт про Фауста, відроджена версія Прометея. Соціальні, політичні та економічні теми знайдемо у нашій літературі початку XIX століття, нарешті психологічні теми (роздвоєння особистости, душевні спалахи, еротизм, розпад особи) у XX столітті.

г) Школи. — Поняття нації (nаtiо) у Середні Віки окреслювало студентів університету, що розмовляли однією мовою, згодом за часів Відродження — школу, майстерню, місцеву групу, що складалася з ремісників певної галузі, не Державу, де він народився, не країну, де розташоване це місто. Зате стилі були континентальними і стали всесвітніми у XX столітті: романський, ґотичний, класичний, бароко, романтизм, реалізм, імпресіонізм, кубізм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо та співвідношення цих стилів і течій у всіх мистецтвах: живописі, скульптурі, архітектурі, музиці.

До того ж до XIX століття національна єдність відіграє непомітну роль або ж жодної, і вона зовсім відсутня у XX столітті: Паризька школа у живописі не є «французькою», додекафонічний стиль або серійний стиль вже не є «австрійським», як і російський балет не є російським чи дадаїзм «швайцарським».

16. Що з розмаїттям мов?

Аргумент, що засмучує багатьох з моменту майже одночасного приходу романтизму, націоналізму, публічної освіти та великої преси, яку найбільше читають у школі.

Але досить помістити цей феномен у світову перспективу, щоб довести його до правдивих пропорцій.

а) У Європі літературні мови споріднені (за винятком фіно-угорської групи) через їхні індо-європейські, грецькі та латинські корені та через обопільні запозичення у сучасності. Цього немає в Індії, ще менше в Китаї, де часто «великі мови» (14 в обох випадках) радикально відрізняються одна від одної, я маю на увазі: без спільного коріння чи спільної минувшини троє Індусів, з яких один розмовляє урду, інший Канада, а третій тамільською, можуть порозумітися лише англійською мовою, і Неру розмовляє з ними англійською. Китайці вдаються до німого обміну вимальованими на долонях діаграмами.

Звідси в Європі можливість переходу з однієї мови до іншої через письменників великого таланту: Володимир Вейдель15 вбачає у цьому ще один доказ існування європейської культурної єдности.

б) Поділ наших літератур за мовою — явище доволі нове. У Валійських володіннях французька мова стала офіційною лише 1539 року після указу Віллі-Котре, у той самий час Лютер створює німецьку літературну мову. Сучасні норвезька, ірландська, турецька мови є витворами XX століття. Ренан каменя на камені не залишає від підміни понять мови та нації. У Франції говорять ще сімома мовами, а французька мова є рідною для значних спільнот, що належать до п'яти націй.

Література існувала до цього поділу, і спільних елементів, згаданих вище, достатньо, щоби витворити єдність, як структурну, так і духовну, понад мовними інакшостями.

в) Стилі та школи є чинниками подібности або відмінносте між авторами, не менше важливими, ніж уживані мови, змінили чи оновили тіж письменники.

Якими б не були відмінності між романтиками німецькими, французькими чи англійськими, у них таки більше спільного, ніж з класиками чи сюрреалістами, що пишуть тією ж мовою.

г) Саме у властивому та особливому використанні конкретної мови, що й робить справжній поет, виявляється у всьому багатстві літературна спільнота: Т.С. Еліот показав це у Notes towards the Definition of Culture. Англійська мова, на його думку, є найбагатшою мовою для поета, бо комбінує найбільшу різноманітність європейських джерел та впливів: германський, данський, нормандський, французький, кельтський:

Ця культурна єдність, на відміну від єдности, яку встановлює політична організація, не нав'язує нам один спільний обов'язок; вона, навпаки, означає численність зобов'язань. Хибною є думка, що єдиним обов'язком особистос-ти є її обов'язок перед Державою; занадто вважати, що найвищим обов'язком особи є той, що пов'язує її з якоюсь Наддержавою.16

Похмурим чи агресивним націоналістам, мерзлякуватим консерваторам, переляканим пуристам усіх наших мов (а французької особливо), які висловлюють побоювання, що об'єднана Європа майбутнього буде жахливою мішаниною, де розмовлятимуть тільки есперанто або «волапюк» ненависних утопістів, я пропоную відповісти просто: нехай європейські федералісти приймуть зобов'язання ніколи не зробити з націями, якими б вони не були, те, що унітарії та центристи, які з ними борються в ім'я незалежности та розмаїття традицій, зробили з регіонами їхньої Держави. Федеративній Європі не потрібний указ Віллі-Котре.

17. Для Європейської Червоної Книжечки

Проблема націоналізму як наслідку шкільного виховання приводить нас до проблеми виховання у Європі взагалі.

Як виховати європейських громадян та європейський патріотизм, якщо немає європейських поселень?

Зачароване коло, та тільки для тих, хто переконаний, що замкнений у ньому. За межами логічних глухих кутів, бажання будує міста. Бажання жити у місті, зручно та безпечно пересуватися у ньому, обмінюватися плітками і речами та бути залученим до роботи його уряду, бажання бути громадянином штовхає до будівництва поселення, яке створить громадянські традиції та потребу їхніх змін.

Мова отже йде про те, щоби збудити у підлітків бажання жити завтра у великому європейському поселенні: якщо вони будуть сповнені бажання, вони його збудують.

Об'єднання Європи не може відбутися само собою, якимось механічним спалахом чи тому, що воно плавно впишеться у «сенс Історії», як вважають деякі. Вона не стане витвором якогось диктатора: Наполеон, Гітлер надовго засіли на мілині. Не спонтанна, не фатальна, не вимушена, вона може бути лише бажаною та обраною — точнісінько як демократія — більшістю населення, створена та керована меншістю, яка б не змушувала, а переконувала.

Це означає, що не можна створити Європу без Європейців.Та хто їх витворить, як не виховання?

Проте слід визнати, що донедавна початкова та середня школа, вищі школи та телебачення, такою мірою як вони впливають на характери та душі, не творять Європейців. Коли вони й роблять щось у галузі патріотизму, то в кожному разі не те, що ми мали на увазі, і щастя, що вони не роблять навпаки.

Виховання громадянина, що практикується у наших школах, за словами відповідальних,17 назагал недостатнє (іноді взагалі відсутнє) на національному рівні і часто неґативне щодо Європи. Майже у всіх наших країнах громадянське виховання обмежується описом політичних інстинктів, передбачених конституцією. Ще менше згадується про їхнє функціонування. Але найприкріше, що ніхто не говорить про реальні проблеми, що стоять перед поселенням, і які громадянин повинен розв'язати, коли він голосуватиме.

Урок громадянського виховання універсально вважають найнуднішим. У деякому сенсі, на щастя, бо, якщо б він викликав захоплення, це неминуче призвело б до бенефісу національного шовінізму.

Та гірше було б замінити годину національної громадянської нудьги годиною європейської громадянської нудьги, ще одним недоліком якої було б те, що мова йтиме про спільноту, яка ще не існує і представлена лише фрагментарними інституціями у третині чи у четвертій частині наших країн, і то в галузі економіки.

Слід перестати думати, що громадянське виховання означає школярські знання інституцій та конституцій, не згадуючи про їхні конкретні функції. Слід розуміти, що єдине вартісне підґрунтя для громадянства (на всіх рівнях) полягає у знанні найпекучіших проблем сучасного суспільства, у вивченні засобів залучення до життя поселення і в пробудженні бажання бути у ньому громадянином. (Поселення набуває тут значення дієвої соціальної спільноти: комуна і підприємство, регіон, нація, континент, федерація...)

Гарячі та реальні проблеми Європи розрізненої, якою вона є сьогодні, і об'єднаної, якою вона могла би бути завтра, не часто з'являються у виступах войовничих європеїстів, міністрів, що посилаються на абстрактні ідеї, щоб отримати пільгові відсотки, філантропи, менеджери і трести, що намовляють до обміну поштовими листівками, офіційними посмішками, благими та обопільними намірами.

Ці проблеми, навпаки, виявляються у їхніх властивих розмірах та невідкладності — і тоді немає потреби наполягати на потребі творити Європу — у вивченні визначальних реалій життя наших Держав та соціального життя у Європі другої половини XX століття.

Коли ж буде зрозуміло, з чого створене це життя, очевидним стане, без можливих дискусій, без патетичних промов, без пропаганди, що слід об'єднати Європу, щоби спочатку врятувати, а згодом стати на службі у світу.

Знання сучасних реалій вибудовує єдину, абсолютно шляхетну і найдієвішу пропаганду для союзу.

Ось перелік проблем та реалій, які можна згадати, описати та проілюструвати:
  • принципи спільноти та чинники розрізнення, що витворюють з Європи єдність, яка характеризується своєю розмаїтістю;
  • проблеми економічні, ті, що пов'язані з приватною ініціативою, чи з комуною та з регіоном, з національним планом, наднаціональними регіональними групами, з угодами, що виходять на світовий рівень;
  • проблеми соціальні, екологічні та культурні, що пов'язані з регіоном, нацією, об'єднаною Європою чи зі спільно вибраних (не вроджених) спільнот, універсальних за визначенням чи амбіцією;
  • функціонування Європи у деколонізованому світі та потрібні дляїїпросування умови;
  • провідні ідеали європейської цивілізації, до, після чи над національним поділом та культом матеріального зростання.

Очевидно, що мета полягає не у встановленні ще однієї гілки у навчальному процесі середньої школи, а в очуттєвленні юного розуму до реалій, проблем і мети Європейської спільноти, і все завдяки величезній кількості прикладів, що обов'язково виявляться у курсі лекцій з історії, географії, економіки, мов чи літератури, передбачених звичайними програмами.

Проте щоби схопити ці нагоди і витягнути з них щонайкраще, викладачі самі повинні відчувати реалії поки що розрізненої Європи і мож/ ливості її об'єднання.

Сказати, що все залежить від виховання, це сказати, що все зале жить від вихователів та їхнього формування. Майбутнє об'єднаної Європи розігрується в Есolе Normalе. Поки не відбудуться зміни в антинаціо нальній та проєвропейській орієнтації, а їхні наслідки не виявлятьсгі у навчальному процесі середніх шкіл наших країн, здаватиметься, що самі основи вислизають від наступу політиків та економістів. Позаяк щоб «збудувати Європу», насамперед слід «збудувати європейську основу». Спочатку це відбувається у головах людей: без попередньої «культурної революції» жодна революція політико-соціальних інституцій не матиме результату або ж не матиме правдивого поштовху.

Чи не означає це, що Європа чекає своєї «червоної книжечки» для розповсюдження серед 12 мільйонів наших школярів?

Але це була б книга реальних проблем, що підштовхне критичний глузд та потребу винахідливости, тоді як та інша, яку маю перед очима, є лише збіркою вже готових відповідей, одноманітно оптимістичних та придатних для стерилізації будь-якої спроби рефлексії чи особистої творчости.

Наша «червона книжечка» розставила б усі питання, що випливають з об'єктивного огляду ситуації. Я впевнений: вона переконає, що союз потрібний, якими б особливими не були форми, які він повинен і може набути. Вона аж кишіла б від запитань! Вона ніколи не сказала б: Right or wrong, our Europe!, а показала б, що Європа ризикує бути зруйнованою тим, хто вбиває критичний глузд, принижує прагнення свободи, притлумлює крик справедливости набагато глибше, ніж тими, хто атакує нашу демократичну культуру в ім'я ідеалів, які вона сама їм нав'язала.


    12 Valéry Paul. Variétés I. 1925.

    13 Mantelle et Brun. Géographie universele.1816.

    14 Curtius E.R. Europäische Literatur und lateinisches Mittelalter. Introduction. Franke Verlag. Berne, 1948.

    15 Див.: Arti e Lettere in Europa. Milan, 1996.

    16 Notes towards the Definition of Culture. Appendice: The Unity of European Culture. Faber et Faber, Londres, 1948. P.128.

    17 Див.: Enquête sur l'état de l'instruction civique en Europe // Bulletin du Centre européen de la Cultur. Genève, 1964.

Сторінка 1 2 3 4 >>>


Відгуки

Валентин Тихоненко, experts@akademia.kiev.ua
Спасибі Олександру Савруку за надану можливість познайомитися з цим поглядом більш ніж 30-річної давності.
Сумніше стало.Ми маємо зараз тільки бажання і наше географічне положення.Погляд на наведену в листі схему навів на аналогію: Європейський Союз, Україна, Росія.Звичайно, з різними площами і висотами прямокутників.А це тільки геометричне порівняння...
Тільки наша сильна віра може нас підтримувати: "...аж поки ми всі не досягнемо з"єднання віри..." (Послання ап. Павла до Ефесян 4,13). Але пам"ятаємо і про те, що "...віра без діл - мертва!"(Послання ап.Якова 2, 26)
З повагою,
Валентин Тихоненко
2004-03-26 10:51:58
Відповісти

Vita
Тут немає України! Яка ж це Європа?
2005-01-21 16:34:53
Відповісти

марина, chmaryna@ukr.net
Зараз Україні якраз не вистачає таких ідеологів, закоханих у свою батьківщину, як Ружмон. Дійсно, ми маємо у 21 сторіччі ті ж болючі питання, що Європа у середині 20ст.
2007-09-18 18:49:18
Відповісти


Ваше ім'я:
E-mail:
Коментар: 
 

  
 
Проект відкрито 16 жовтня 2002 р.
Розробка, дизайн: Олександр Данилюк, малюнки: Тетяна Горохова
Copyright © 2002-2011, Management.com.ua