Проект Management.com.ua
На головну ВступВізії

ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ"
— програмні міркування європейського інтелектуала

Вступне слово Олександра Саврука

Двері. 45х35 холст, 2001 р. Автор: Ольга Шагіна (Москва)
Двері (2001 р.)
Автор: Ольга Шагіна (Москва)
www.shagina.ru
      Це читання навряд чи буде легким під час поїздки в метро. Так само воно може виявитись нелегким, коли ви спробуєте попрацювати над ним у комфортній офісній обстановці. Крім відповідної фахової підготовки, такому пересічному читачеві як я, ще варто набратися терпіння для того, щоб пережити дискомфорт від усвідомлення того, що європейська система цінностей, і відповідно культура, яку я наївно вважав для нас дуже близькою, постає для мене раптом як щось таке, що значно віддаленіше від того, що було зафіксовано у моїх власних уявленнях.

      Так, я бував достатньо часто у багатьох європейських країнах, трохи навчався чомусь у їхніх столицях, не відчував при цьому мовного дискомфорту — ну просто таки готовий "громадянин Європи".

      І раптом, читаючи ці програмні міркування, у зверненні (явно візійного рівня) Європейця (саме так, з великої літери) Дені де Ружмона до європейських народів, маю "випукле" відчуття: ми таки живемо ще у абсолютно іншій парадигмі. Часовій, культурній (у ширшому значенні для нас цього слова), політичній тощо. Хоча б у тому, що у класичному ланцюжку розвитку "залежність-незалежність-взаємозалежність" ми ще десь між першою і другою стадією, а там вже дуже близько до третьої. І смішно намагатися робити вигляд, що ми вже так само там же.

      "Лист" написано 1970 року. Це найсвіжіший приклад Візії у нашому візійному ряді. І можливо тому значно гостріший і безпосередніший. Єдина Європа, основна Ідея автора, вже фактично стала історичним фактом. І деякі "дрібниці", як то — рамки цієї Європи, реально спільні цінності, політичні засади — ще вирішуються. І ми великою мірою залежимо від становлення тих "дрібниць", які для нашої спільної долі мають принципове значення в реалізації нашої Мрії.

      Дені де Ружмон (Denis de Rougemont, 1905-1985) є відомим швейцарським культурологом, автором відомих праць "Шанс Європи", "Європа у грі", "Щоденник епохи", "Любов і світ західної культури". Обстоював традиційні християнські цінності та ідеали європейського гуманізму і вбачав у них одну з можливостей зберегти європейську тотожність.

      У наданому уривку, у захист ідеї спільного європейського дому, розглядається ідея єдності європейської культури як важливого, цементуючого начала. Будь-яка комплексна зміна якісного рівня може бути описана чіткими визначеними культурними чинникам "до" і "після". Маємо перед нами саме такий приклад. Управлінський приклад, якщо хочете. З прямими, непростими питаннями і з суб'єктивно зарядженими, зрештою, як у кожній візійній побудові, відповідями, якими автор і намагається довести поставлену перед собою складну, комплексну теорему. У яскравому стилі, знову ж таки, як у кожному візійному прикладі з нашого візійного ряду.


ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ"

ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ
Ферней-Вольтер (Ен), Франція,
21 лютого 1970 року

АЛБАНКИ ТА АЛБАНЦІ!
НІМКЕНІ ТА НІМЦІ ФЕДЕРАЛЬНИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СХОДУ!
АВСТРІЙКИ ТА АВСТРІЙЦІ!
БАЛТІЙКИ ТА ПРИБАЛТИ ЕСТОНІЇ, ЛИТВИ ТА ЛАТВІЇ!
БЕЛЬГІЙКИ ТА БЕЛЬГІЙЦІ!
БОЛГАРКИ ТА БОЛГАРИ!1
КІПРІОТКИ ТА КІПРІОТИ!
ДАНКИ ТА ДАНЦІ!
ІСПАНКИ ТА ІСПАНЦІ!
ФІНКИ ТА ФІНИ!
ФРАНЦУЖЕНКИ ТА ФРАНЦУЗИ!
ВЕЛИКОБРИТАНКИ ТА ВЕЛИКОБРИТАНЦІ!
ЕЛЛІНКИ ТА ГРЕКИ!
ГОЛЛАНДКИ ТА НІДЕРЛАНДЦІ!
УГОРКИ ТА МАДЯРИ!
ІРЛАНДКИ ТА ІРЛАНДЦІ!
ІТАЛІЙКИ ТА ІТАЛІЙЦІ!
ЛЮКСЕМБУРЖКИ ТА ВАШІ БУРЖУА!
МАЛЬТІЙКИ ТА МАЛЬТІЙЦІ!
НОРВЕЖКИ ТА НОРВЕЖЦІ!
ОСМАНКИ ТА ТУРКИ!
ПОЛЬКИ ТА ПОЛЯКИ!
ПОРТУГАЛКИ ТА ПОРТУГАЛЬЦІ!
РУМУНКИ ТА РУМУНИ!
ШВЕДКИ ТА ШВЕДИ!
ШВАЙЦАРКИ ТА ШВАЙЦАРЦІ ДВАДЦЯТИ ДВОХ КАНТОНІВ!
ЧЕХОСЛОВАЧКИ ТА ЧЕХОСЛОВАКИ!
ЮГОСЛАВКИ ТА ЮГОСЛАВИ!

Ви та й усі інші2 (даруйте за певні неточності3), повинні вибачити мені таке спрощення і наступного разу, коли я звертатимуся до Вас або вимагатиму Вашої уваги. Бо ми ніколи нічого не зможемо зробити, коли щоразу починатимемо з переліку у двох статях та за алфавітним порядком, що вимагає більше, ніж вісімдесяти нічого не вартих слів привітання і дає лише слабеньку уяву про ті труднощі, перешкоди, втрату часу та енергії, що призводять до існування наших Держав-Націй, як тільки-но мова заходить про співпрацю у будь-якому напрямку. Тому дозвольте мені сказати вам просто:

ЄВРОПЕЙКИ ТА ЄВРОПЕЙЦІ!

Ми маємо багато роботи і то невідкладної.

(Генерал де Ґоль ніколи не зміг би стати першим президентом Європи лише тому, що не бажав починати свої промови інакше, аніж «Албанки й Албанці!» тощо. Він був і залишається переконаним, що єдиною вагомою реалією є національність).  

Але мені кажуть, що Вас немає!

Мені кажуть, що у Європі є тільки Французи, Англійці, Німці, Швайцарці, Албанці..., і що «Європейці» — лише химера. У такому разі немає Швайцарців, а є лише громадяни двадцяти двох суверенних держав, що називаються Кантонами; немає Французів, а є Бретонці, Баски, Оксітани, Альзасці, жителі Ніцци, Пуатвенці, Каталонці, Франс-Контійці, Бурбонці, Веарнці, Савуярдці, Доренці, Корсиканці, про решту вже і мовчу. Франція, Швайцарія та інші нації не міт, просто химери, а чітко окреслені на картах та обмежені митними кордонами. Однак вони перехідні, аніж Бретань, Кастілія, Шотландія чи Берн, які існували задовго до Держави-Нації, що об'єднала їх в єдине ціле, і які, звичайно ж, переживуть її. Проблема зводиться ось до чого:
  • або Ви є Французами, насамперед і назавжди, чи Чехами, Швайцарцями, і вважаєте своїми обов'язком, з огляду на це, відмовитися від об'єднання Європи: але одного разу Ви — або ж Ваші діти — зрозумієте, що Ви вже, насправді, не є ані Французами, ані Чехами, ані Швайцарцями, що залишилися лише гарні назви, залишилися лише з люб'язности або ж, як це трапляється, через звичайнісіньку адміністративну рутину, бо Ви будете Американцями або Радянцями;

  • або Ви обираєте об'єднання Європи і встановлюєте єдину владу, здатну захистити Ваше національне та регіональне буття, Вашу звичку бути різними, Ваше право залишатися собою.

Інакше кажучи: якщо Ви не існуватимете як Європейці, то зараз або за деякий час, Ви не існуватимете як Французи, Чехи чи Швайцарці. Вас поступово колонізують і спотворять долари чи комуністичні партії, у які незабаром перетворяться Ваші націонал-соціалістичні.

Вас більше не буде, бо не хочете визнати, що лише від Вас залежить Ваше існування — оскільки, урешті-решт, Ви вже є тут, Ви всі століттями є тут, залишається тільки визнати це! Матимуть рацію ті, хто не вірить у Ваше існування і культивує Ваші суперечності. Бо Ви існуватимете тільки всі разом.

Але тоді Вас буде більше, і Ви будете кращі, ніж вірнопіддані двох Великих (США та СРСР — Прим. перекл.), які сьогодні нищать Вас, вирішують долю світу без Вас і готові за Вас кидати жереб.

Уважно розгляньте таку схему.

Зверніть увагу, що прямокутник усередині, який має таку ж основу, значно вищий, аніж два інші, бічні.

Запитання: Чим є центральний прямокутник?

Відповідь: Європою «затисненою» між двома Великими.

За останнього перепису населення, Сполучені Штати налічували понад 200 мільйонів жителів, СРСР — понад 230 мільйонів жителів, а 30 європейських країн разом мали 480 мільйонів (з них 360 на Заході, 120 на Сході).

Ці демографічні цифри, звичайно, лише один бік медалі: здібності європейського робітника, філософа чи артиста — традиція в основі чи потяг до новаторства у тісному взаємозв'язку — є козирем великої густоти населення, яка деінде, в Індії чи Китаї, є лише перешкодою.

Щонайменше дивним, визнайте, є те, що Європа почуває себе розчавленою між двох колосів (СРСР і США — Прим. перекл.), значно менших, аніж вона, які не досягнуть її величі, навіть якщо зіпнуться один на одного, і які далекі від того, щоб об'єднатися проти нас: вони є суперниками, і один з них опиняється у таборі наших союзників, як тільки інший перетворюється у деспота для майже чверті поміж нас.       

Проте Ваш песимізм та Ваша тривога пояснюються і «парадоксально» виправдовується тим, що їх спричинює, і що Ви так ревно оберігаєте: існуванням Європи, поділеної на тридцять Держав-Націй, які всі вимагають абсолютного суверенітету. Ви відчуваєте себе громадянами не 500-мільйонної незабаром Нації, що переважає Двох Великих разом, а лише маленької Держави, яка не має ваги і є поза ієрархією Нового Світу. Бо Європа ще не об'єднана, що треба обов'язково зробити, аби наша глобальна могутність відбулась не лише у статистичних даних, а й у свідомості, не лише перед обличчям світу, який може обійтися й без нас, а перед обличчям нашого обов'язку, і не задля створення колективної могутности, а задля оновлення наших свобод.

Це не є чи вже не є проблемою життя та смерти: можна добре жити й по-американськи, трохи гірше після перевороту Комуністичної Партії, але чи треба вбивати себе задля цього? Better red than dead! (Краще червоним, аніж мертвим!), як казав Бертран Рассел 1964 року.

Це випливає лише із сенсу нашого життя...
*
*   *

Вам так довго про це говорять, а Ви так вперто не хочете цього чути.

Усе розпочалося 1308 року, коли П'єр Дюбуа, леґіст Філіппа Вродливого, заадресував усім князям Європи відкритого листа, закликаючи їх об'єднатися проти Турків. Насправді ж він хотів уберегти європейський народ від анархії незалежних Держав, що тільки народжувалися. Ті ж підстави, одна задекларована, інша реальна, повстали завдяки Їржi Подєбрадові, королю Богемії, та його суперникові папі Пію II, наступного дня після розпаду Візантії. В обох випадках пропонується спільна армія, європейські: парламент, наднаціональний арбітражний суд і до того ж суміш економічних санкцій та пересувна столиця, котра змінюється щоп'ять років.

У XVII та у XVIII століттях було опубліковано шість основних проектів європейського об'єднання: Новий Цина Емеріка Крюсе, паризького ченця, 1623 року; Великий Проект герцога де Сюллі, міністра-гугенота Генріха IV, 1638; Всезагальне пробудження Амоса Коменського, єпископа Церкви моравської, 1645; Есе про нинішній та майбутній мир Європи Вільяма Пенна, англійського квакера та засновника великої Американської держави, 1692; сюди ж долучають і два проекти вічного миру аббата Сен-П'єра, 1712, та Іммануїла Канта, 1795.

Кожен із авторів звертається до щонайменше одного зі своїх попередників, але єдине, що вдалося зауважити, це не стосується Великого Проекту, який завжди цитували, та який ніхто так і не зміг прочитати з певних причин4. Всі закликають до об'єднання проти війни, так, ніби війна не була найулюбленішою забавкою правителів, котрі сподіваються на те, що вона стане такою ж і для їхніх народів перемогою революції.

Тому підстави для злуки змінюються. Анрі де Сен-Сімон 1815 року опублікував проект Про реорганізацію європейського суспільства, або про необхідність об'єднання народів Європи у єдиний політичний організм, зберігаючи їхню національну незалежність. Пориваючи з традицією ізольованиих Велетнів, що визнають лише своїх правителів, він пропонує народам обрати єдиний європейський Парламент, який очолюватиме всі національні уряди. Він пропонує Французам та Англійцям об'єднати їхні політики. Він переносить цю проблему на карту «спільних інтересів та капіталовкладень». А це вже спільний Ринок Жана Моне! «Для будь-якого об'єднання народів, як і для будь-якого об'єднання людей, потрібні спільні і інституції, потрібна певна організація: все, що поза тим, вирішується силою». Ці доктрини, однак, спричинилися не до об'єднання Європи, а до фаланстерів Фур'є та великих капіталістичних проектів Суецького і Панамського каналів.

Ні боротьба проти спільного ворога чи тирана, ні прагнення миру, ні, навіть, пошуки добробуту не можуть переконати наших лідерів. На противагу об'єднанню — єдиному засобові, що до цього приведе — вони воліють війни, національної чи громадянської, як і ланцюгової тиранії та каскадів криз, породжених цією ж війною. Бо інакше чи буде політика тим, чого від неї сподіваються! Не маючи сміливости визнати свою потребу у війні, вони виставляють її як неминучу реальність і, щоб переконатися у цьому, розгортають світову війну.

Саме проти націоналізму, проти деяких його виявів, що вже далися взнаки, починаючи з 1922 року, Куденов-Калерґі створює панєвропейський Рух. Ця перша войовнича акція за Європу вилилась лише у прегарні статті меморандуму, які написав Алексис Леже та представив Аристид Бріан у Лізі Націй у вересні 1930 року: Ліґа Націй навіть не спромоглася на протест, приголомшена першим виборчим тріумфом Гітлера, що був оголошений за кілька днів.                             

Але, починаючи з 30-х років, молодіжні групи шукають і знаходять один одного поза всілякими кордонами у Франції, Швайцарії, Великобританії, Бельгії, а також у Німеччині вже майже гітлерівській, і навіть у фашистській Італії5. Цей інтернаціоналізм, що не потребує й назви, проголошується одночасно антикапіталістичним, антифашистським та антикомуністичним. Він протиставляє особистість розщепленому індивідові, спільноту — насильницькому колективізмові, інтеґральний федералізм — пануючому державному націоналізмові. Останній, нарешті, святкує свою перемогу в тоталітарних країнах, що їх злісно критикують демократії, які так до кінця і не виявили ні свого націоналізму, ні своєї державности, що призвело до утворення певних комплексів, як це і передбачив Фройд.                                               

Вибухає війна, і процес пришвидшується. Зорганізовується певна політична, економічна та культурна акція у Європі та для Європи, достатньо рішуча, щоби негайно перетворити у федералістську реальність війну всіма загублених Держав-Націй та пристрасть до європейського опору.

Час нескінченних проектів минув. Віднині все взаємопов'язане та послідовне: потрібний новий крок, щоби закріпити попередній. Ось певна послідовність подій.

Навесні 1944 року у Женеві таємно збираються, у чотири заходи, 31 березня, 29 квітня, 20 травня та 7 липня, активісти Руху Опору дев'яти європейських країн. Вони розробляють спільну декларацію, констатуючи солідарність, яка об'єднує народи у боротьбі проти нацистської навали. Вони окреслюють моральну, соціальну, економічну та політичну мету об'єднання їхніх країн та проголошують:

Цю мету буде досягнуто, якщо різні країни світу погодяться вийти за межі догми абсолютного суверенітету Держав, об'єднуючись у єдину федеральну організацію.

Європейський мир є головною засадою світового миру. Справді, за час одного покоління Європа була епіцентром двох світових конфліктів, що беруть свій початок насамперед у період існування на цьому континенті тридцяти суверенних Держав. Важливо знешкодити цю анархію створенням федеральної Спілки європейських народів.

У цьому дискурсі ми розглянемо основні засади вже згаданих європейських проектів. Нічого нового, за винятком одного, і найважливішого: сьогодні ми маємо справу не з поодинокими голосами, що волають у пустелі і задля майбутнього, а з групами активістів, готових до бою, і не з побажаннями, а з волевиявленням.

Ці ідеї та волевиявлення з'являються відразу ж після війни. І в цьому руслі у всіх наших країнах виникає величезна кількість невеликих угруповань, асоціацій та федералістських ліґ. Їхні лідери, що зібрались у Монро восени 1947 року, вирішили наступної весни скликати Генеральні Штати Європи. Черчілль щойно виголосив у Цюріху свою славетну промову, що закликала до об'єднання всіх народів континенту (за винятком Англійців). Йому було обіцяно президентство.

І саме від спілки якоїсь десятки федералістських рухів, кількох значних політиків та понад вісім сотень інтелектуалів і економістів — спілки такої нездісненної та малоймовірної, однак зреалізованої за кілька місяців незвичайним натхненником, поляком Юзефом Ретінґером — постав Конґрес Європи, зібраний у Гаазі у травні 1948 року. Все почалось там, і про це не можна не сказати. Оскільки Гаазький Конґрес був живою синтезою великих засад об'єднання, представлених, по суті, його трьома комісіями, політичною, економічною та культурною:
  • мир завдяки федерації, що знешкоджує анархію суверенних Держав;                                                 
  • добробут завдяки економіці, звільненій та впорядкованій одночасно;                                                     
  • духовна спільнота завдяки об'єднанню животворчих сил культури, що нехтують кордонами та націоналізмами.

Повторюю — усе почалося в Гаазі: бо з кожної з трьох підстав, згаданих та зведених до купи Конґресом, а відтак, з кожної комісії, що їх відтворює, вийдуть за кілька років три великі інституційні напрями, сьогодні добре зорганізовані, і отже, три обіцянки успіху — тоді як мотив оборони, — не згаданий у Гаазі, зазнав повної поразки.

 (Якщо правда, що страх перед Сталіном був справжнім рушієм нашого об'єднання, то першою запровадженою інституцією, логічно, було Європейське оборонне співтовариство, але ж, насправді, його було відхилено.)

Ось що було зреалізовано:

Комісія з політики Гааґи зробила запит на створення Ради Європи, Суду Прав Людини та Європейської Асамблеї. За дев'ять місяців було створено Раду Європи та Суд. Потім у Страсбурзі відбулося урочисте відкриття Асамблеї (на жаль, лише дорадчої).

Комісія з економіки звернулася з проханням створити спільну інституцію, що сприятиме об'єднанню основних інтересів наших націй: індустріального виробництва, соціального законодавства, митних тарифів, свободу товарообміну. За два роки Роберт Шуман та Жан Моне пропонують і ухвалюють Європейське Об'єднання вугілля та сталі, до якого з 1957 року долучаються Євроатом і Спільний Ринок, що досягай сьогодні значного розквіту.

І нарешті, Комісія з культури запропонувала створити Європейський Центр Культури. Центр виник у Женеві 1949 року і впродовж двадцяти років можна спостерігати, як розмножуються (навколо нього, часто завдяки йому, навіть інколи наперекір йому — але саме таким його хоче бачити європейський плюралізм, достеменна підстава нашої єдности) понад сотня інститутів, асоціацій, будинків Європи та фундацій, які всі мають за мету розбудити та підтримати почуття нашої спільної причетности до духовного майбутнього Європи.             

*
*   *

Однак федералістський проект, починаючи з Гааґи, невпинно деградує через двозначність його тлумачень.

А особливо, тільки б не використали нагоду встановити єдиний штамп «спільної долі ідеалів та реальности, що з ними пов'язана»! Бо це не наш федералістський ідеал, а зовсім інша модель об'єднання, «інтеграція», що відразу стала у перший ряд під удари підозрілої уваги урядів — позбавлена будь-якої масової дієвости.

І ось за 25 років ми пройшли шлях від Європи Руху Опору до ринкової Європи, від шляхетних поривань одиниць серед величезної кількости активістів до спритної обструкції держав. Ми хочемо федерації, континентальної, політичної, культурної, соціальної, економічної, тобто Європи, «відкритої на усьому терені для вільної циркуляції людей, ідей та цінностей».

Ми маємо митний союз, який не позбавив нас ні митників, ні, навіть, тих самих шлаґбаумів, помальованих на червоно та біло, які завжди так неохоче піднімаються; ми маємо кілька так званих секторних постанов та натяк — якщо це не надто гучно сказано — на спільну політику в індустрії, сільському господарстві та транспорті, але це поки що стосується лише шести з тих тридцяти, які я перелічив.

Ідея об'єднання назагал, десакралізація кордонів, усвідомлення спільної континентальної долі спричинила зміни у свідомості людей (особливо молоді), і це мені видається безперечним, хоча це так важко виміряти і так зручно цинічно заперечувати, доки не звернешся за порадою до універсального виборчого голосу, одного опитування — одного влучного пострілу після цієї порожньої стрілянини, яку так безкарно публікують.

Щодо нашого політичного союзу.. Тут ми не тільки не просунулися вперед ні на крок, а швидше поступилися назад.6 Що спричинило цей крок назад?

Чи виклик не такий вимогливий, а передумови нечисленні та ослаблені? Визнаймо, що наш поспіх дещо сповільнився з післявоєнного часу. Небезпека збройних конфліктів між європейськими країнами сьогодні незначна або ж її взагалі немає, завдяки спільноті економічній, урядовій та приватній і, особливо, завдяки нашій слабкості стосовно двох імперій, що спостерігають за нами та блокують нас, слово, що більше пасує до армій та капіталів. Руїни бомбардувань можна побачити лише у Церкві Пам'яти в Берліні. І врешті, колонії зліквідовано, а разом з ними й штучне джерело столітніх конфліктів. Проте ці кілька життєвих проблем, які заледве вдалося розв'язати, породили нові потреби та нові передумови об'єднання. Індустріалізація створила великі ансамблі, де життя втрачає свій сенс; вона паплюжить повітря та воду, землю та посіви трьох поколінь.

Облаштування житла, міст та країн вимагає вивчення і планування без уваги на наші кордони, як це завжди робили вітри та птахи, як це роблять сьогодні радіохвилі, літаки та мандрівний дух джинсової молоді.

Деколонізація породила третій Світ, що призвело до лабіринту вимог та глухих кутів усіх законів. І якщо достатньо було однієї з наших націй, Данської, Голландської чи Португальської, аби встановити колоніальну імперію, то чи буде достатньо всієї Європи, щоб сьогодні розв'язати проблеми голоду, взаємообміну, родоплемінних воєн, алергій на техніку та «інтернаціональних імперіалізмів», американського, російського та китайського, що борються за вчорашні колонії.

Стабільність Європейського Сходу забезпечувало лише політичне та комерційне узалежнення, яке нав'язала та закріпила Червона Армія: 1945, 1956, 1968 роки. Стабільність демократій Заходу гарантується лише озброєнням та американськими інвестиціями. Будь-який місцевий чи національний опір видається намарним стосовно цієї подвійної спокуси. Проте...

Стабільні та безпечні — це колонізовані, але не об'єднані. Ба, більше: колонізовані, тому що роз'єднані! Ось вже понад двадцять років я це повторюю. Назва збірки статей, яку я опублікував на початку літа 1948 року Європа у грі, містила ці слова:

ОБ'ЄДНАНА ЧИ КОЛОНІЗОВАНА
(Колонізована армією чи грошима — це дасться взнаки)

Чи мова йде про оборону та озброєння, техніку та безпеку, наукові дослідження, соціальну та екологічну рівновагу, про засоби комунікації чи про засоби інформації — жодну з цих реалій не можна розглядати повною мірою у межах Держави-Нації; зате однієї з них достатньо, щоби змусити нас вийти за її межі. Отже, добре видно, що всі вони взаємодіють. За відсутности континентальної згоди, їхні дії перетворюються в епідемію обопільного нівелювання; узгоджені, вони, навпаки, дадуть нам непогані шанси знову перетворити Європу у генератор історії світу.

Між тим мізером, що є в роботі, та викликом, що його нам кидав існування Двох Великих, Китаю, третього Світу та проблемами XXI століття існує не просто тріщина, а прірва, яка невпинно розростається. Бо ми йдемо далі і йдемо неправильно.

Усі аргументи світу, як неґативні, так і позитивні, переконують нас об'єднати Європу, але фактом є те, що нічого або майже нічого не зроблено у масштабі усієї Європи.                                 

25 років наполегливої дискусії, починаючи з першої (Черчілля у Цюріху), про життєву необхідність цієї справи людині з почуттям гумору нагадує «поспіх слимака...» Я відштовхуюсь від цього твердження, від цього скандалу. Все слід починати від самого початку.

ЄВРОПЕЙКИ та ЄВРОПЕЙЦІ!

Я не пишу промови на захист. Я не кажу Вам, що слід робити. Я не пишу для тих, хто досі не помітив, яким актуальним для Європейців є творення Європи: нехай згорнуть мого листа вже на цій сторінці. Я пишу для тих, хто знає, що Європа повинна об'єднатися, але ставлять собі ці два запитання: чи можна створити Європу? І як ?

Я кажу, що можна заснувати союз Європи за єдністю культури, яку вона творить і яка творить її упродовж двох чи трьох тисячоліть. Думаю, цю єдність можна порівняти з єдністю добре зорганізованого тіла: вона складається з відмінностей та протилежностей, вона дуже неоднорідна.

Думаю, що проекція цих основних даних на мову політичних інституцій дасть федералізм, метод єдности у розмаїтті, радикально протилежний до методу єдности через одноманітність, якою вона була за часів Людовика XIV, Якобінців, Наполеона та наших тоталітарних Держав різних кольорів.

Я бачу, що священна, хоча й новітня, формула одержавленої нації, яка вважає себе абсолютно суверенною (її керівники мають право масакрувати чоловіків та жінок у війнах завжди «справедливих» за означенням з обох боків) і ця Держава-Нація, яка для більшости з наших урядовців залишається незаперечною реальністю рефлексу, зумовленого Школою, Пресою та Армією, є центральною догмою певної релігії, цілком та назавжди несумісної з жодним федералістським рішенням, тобто з будь-яким зціленням від смертельної недуги, яку вона культивує.

Саме Держава-Нація спричинила трагічні проблеми Європи — і саме вона зволікає з їхнім розв'язанням. Під створенням Європи розуміємо руйнацію Держави-Нації на користь регіонів, з одного боку, та їхню федерацію, з іншого, ці дві додаткові реалії мають на меті не колективну могутність, а якнайбільшу свободу людей.

Якщо зараз Ви розгорнете додаток до справи, в'язку з шістдесяти поглядів та аргументів, Ви знайдете там, маю надію, стільки ж можливостей проілюструвати цей простий аргумент і дати відповідь на наші запитання.


    1 В оригіналі Bougresses, Bougres! (давньофр. назва болгар) — Прим. перекл.

    2 Оскільки я, номінальне, не можу звернутися до націй, шо не мають або ще не мають Держави, до Басків та Каталонців, до Бретонців та Альзасців, Провансальців та жителів Корсіки, Сардинців та Сицилійців, Бесарабів та Русинів, Судетців та Люзасійців, Баварців, Шлезвіг-Гольштинців та Фрізонців, Шотланлців та Галлійців, не кажучи вже про Бернських жителів Юра, Тірольців та Трістенців, громадян Монако, Ліхтенштайну, Андорри чи Сан-Маріно, їхніх дружин та дочок, та до сотні інших об'єднань, місцевостей, націй, регіонів, єпархій, клубів, орденів та товариств, відкритих чи таємних. Але зрозуміло, що ми їх маємо на увазі, і вони підлягають мобілізації: ми готові розповісти про них з таким самим наміром, що й гіппі у США, які у свій час і ще довго після того зачитували списки вбитих у В'єтнамі: таким буде перелік реґіонів, приєднаних до Могутніх (СРСР і США — Прим. перекл.), що називають це «об'єднанням».

    3 Наприклад, чи слід також вживати жіночий рід Вelgesse (Бельгійка), як кажуть Suissesse (Швайцарка) для Suissе (Швайцарець) чи princessе (принцеса) для рrince (принц)? Чи Воurgе не застаріле? Чи можна сказати Zougoslavone (Югославки)? і т.д. 

    4 Цей «план» об'єднання, з дуже проблематичною послідовністю, створили ко­ментатори з тридцяти пасажів, розпорошених у Мемуарах мудрих та королів­ських економів це Сюллі, який у публіцистичному стилі, приписує первинну ідею Генріхові IV.

    5 Йдеться насамперед про Еsprit (Дух) та L'Ordre Nouveau (Новий Порядок) у Франції, у Швайцарії та в Бельгії, Gegner (Ворог) та Schwarze Front (Чорний Фронт) у Німеччині, New Europe (Нову Європу) у Лондоні та елементи, які за десять років згрупуються в Русі Опору.

    6 Стаття угоди, що передбачає передавання майбутній європейській владі деяких прав суверенітету була введена до конституцій Італії та Франції відразу ж після війни 1939-45 рр. Чинна французька конституція її вилучила, завдяки старанням леґістів ґолістів, що нагадують леґістів Філіппа Вродливого, які, набиваючи йому ціну, стверджували, що «король Франції є єдиним володарем у своєму королівстві» і «не визнає нікого над собою».

Сторінка 1 2 3 4 >>>


Відгуки

Валентин Тихоненко, experts@akademia.kiev.ua
Спасибі Олександру Савруку за надану можливість познайомитися з цим поглядом більш ніж 30-річної давності.
Сумніше стало.Ми маємо зараз тільки бажання і наше географічне положення.Погляд на наведену в листі схему навів на аналогію: Європейський Союз, Україна, Росія.Звичайно, з різними площами і висотами прямокутників.А це тільки геометричне порівняння...
Тільки наша сильна віра може нас підтримувати: "...аж поки ми всі не досягнемо з"єднання віри..." (Послання ап. Павла до Ефесян 4,13). Але пам"ятаємо і про те, що "...віра без діл - мертва!"(Послання ап.Якова 2, 26)
З повагою,
Валентин Тихоненко
2004-03-26 10:51:58
Відповісти

Vita
Тут немає України! Яка ж це Європа?
2005-01-21 16:34:53
Відповісти

марина, chmaryna@ukr.net
Зараз Україні якраз не вистачає таких ідеологів, закоханих у свою батьківщину, як Ружмон. Дійсно, ми маємо у 21 сторіччі ті ж болючі питання, що Європа у середині 20ст.
2007-09-18 18:49:18
Відповісти


Ваше ім'я:
E-mail:
Коментар: 
 

  
 
Проект відкрито 16 жовтня 2002 р.
Розробка, дизайн: Олександр Данилюк, малюнки: Тетяна Горохова
Copyright © 2002-2011, Management.com.ua