Менеджмент.com.ua - головна сторінка
На головну
Зробити закладку
Мапа сайту
Розширений пошук
Зворотній зв'язок
Проекти MCUa
Розсилка оновлень порталу


Камо грядеш, Україно?

Розділ: Стратегія
Автор(и): Михайло Винницький, Олександр Різенко, журнал "Києво-Могилянська Бізнес Студія" (№16, 2006)
розміщено: 12.02.2007
звернень: 8781
відгуків: 4

Якщо Вас цікавлять думки чи рецепти, які мають пряме відношення до Вашого бізнесу, раджу перегорнути сторінки до наступної статті цього номера. Дані роздуми націлені не на виклад управлінських теорій, і навіть не на опис застосування якихось узагальнених схем на прикладі конкретної компанії. Натомість, автор Вам пропонує абстрагуватися від повсякденних реалій і «вертольотним поглядом» замислитися над тим, яку країну ми з Вами нині будуємо.

Нещодавно, в черговий раз дивився програму «Свобода Слова» з Савіком Шустером [в даному контексті не буду згадувати, котрий саме випуск, бо емоції, які викладені нижче, виникають у мене після перегляду кожної передачі]. Мене збісило! Практично кожен політик, який брав слово — чи то з опозиції, чи з владного табору — оплакував те, що в України немає стратегії розвитку; немає плану дій. А такі фрази викликають грубу реакцію: ну а хто ж, якщо не ви, шановні політики, має такий план створювати, обдумувати, пропонувати??? Виходить як у бізнесі: якщо цього не робить ніхто, треба зробити самому.

Пропоную розпочати з того, з чого всі бізнес-гуру радять розпочинати роздуми про стратегію: з візії. Давайте наразі облишимо питання «місії України» й не будемо зупинятися на тому, які в українців об'єднуючі цінності [«національна ідея»]. Такі підходи, зазвичай, призводять до «баналізації» проблематики або достатньо маргінальних висновків. Пропоную зосередитися виключно на економічній сфері та розглянути, які існують варіанти розвитку економіки нашої держави. Трохи незвично, в даній статті звернемо погляд не тільки на «зрілий Захід», а також і на східні моделі часто пришвидшеного економічного розвитку.

На 149,4 млн. кв. км суші нашої планети розміщується 144 країни, які, на перший погляд, є такими ж різними, як і відбитки пальців жителів Землі. Однак, серед такої величезної кількості, здавалось би, абсолютно не схожих між собою країн, все ж можна виділити декілька груп, держави-представниці яких певним чином подібні за принципами й особливостями свого економічного розвитку. В академічній літературі йдеться про порівняння «бізнес-систем» і, конкретно, про відмінності 3 аспектів економіки, що можна вважати ключовими для менеджерів [хоч не обов'язково для академічних аналітиків]:

    1] типаж більшості компаній [розміри, структура, профіль];
    2] джерела фінансування більшості фірм [характер руху капіталу];
    3] рівень втручання держави в економічну сферу — як для підтримки розвитку конкретних галузей, так і в ролі арбітра суперечок.

За наведеними факторами, на сьогодні існує три стандартні типи «бізнес-систем»:

  1. Так звана «англо-американська» модель, ключову роль в якій відіграють великі компанії, акції яких котуються на найбільших світових біржах, і на діяльність яких держава впливає достатньо опосередковано — виключно через суди [еталон: США];

  2. Континентальна європейська модель, у якій домінують середні та великі компанії, контрольний пакет акцій яких часто знаходиться в руках крупних інвесторів [аристократичних сімей, особливо у Франції]. Основне джерело фінансування — це банківська система, а держава сприяє розвитку секторів, що визначені як «стратегічні» [напр., аерокосмічна галузь, сільське господарство, енергетика, металургія];

  3. Так звана «периферія» двох попередніх моделей — напр., Канада, країни Південної Америки, Скандинавія, Іспанія. У цих країнах домінують відносно малі та [за світовими масштабами] середні компанії, які є, в основному, власністю підприємців-засновників та їхніх нащадків; банки — основне джерело фінансування, але їхня діяльність обмежується кредитною функцією, отже, вони не беруть участі в управлінні. Держава, хоча й часто намагається підтримувати ту чи іншу галузь, не спроможна це робити в масштабах, які необхідні для конкуренції на світових ринках [напр., невдалі спроби швецької держави вивести компанію Saab на рівень світового гіганта авто- та авіабудівництва і т.д.].

Чи до будь-якої з вищенаведених трьох груп можна віднести Україну? Питання риторичне, тому що відповідь — явно «ні». Краще замислитись, чи бізнес-система, яка зараз розвивається в нашій державі взагалі рухається в бік хоча б однієї з цих архетипних моделей.

Якщо говорити про розвиток американської моделі в Україні, перспектива доволі сумна: чекати розвитку українських транснаціональних компаній масштабу, як у США, ми, мабуть, будемо дуже довго. На відміну від нашої ситуації, у Сполучених Штатах провідну роль на самому початку становлення їхньої бізнес-системи відігравали фондові біржі, яких в Україні практично не існує і навряд чи вони взагалі будуть рушійною силою національної економіки найближчим часом. Остання принципова відмінність між Україною та США, відповідно до визначених ключових аспектів, — це роль держави у розв'язанні суперечок між економічними гравцями. В Америці практично всі непорозуміння вирішуються через систему незалежних судів, чого явно не можна сказати про Україну.

Для європейської моделі характерним є домінування великих компаній, інститутів держави, а також профспілок. У Європі, без сумніву, банки та фінансово-промислові групи, такі як Audi, Volkswagen посідають чільне місце. У компаніях, які є частинами великих концернів [так званої європейської аристократії] менеджмент повністю автономний, до чого, в принципі, можливо, й прагнуть власники українських ФПГ. Але в Європі внесок малого та середнього бізнесу в сукупний ВВП таких держав, як Франція та Німеччина, незначний [чому, на думку деяких аналітиків, і завдячує відносна стагнація євро-зони останнім часом]. В Україні, натомість, сектор МСП розвивається порівняно швидко [за останніми даними, половина працездатного населення України — близько 8-10 млн. осіб — задіяна в малих підприємствах]; у нас профспілки практично відсутні; державне регулювання суперечок є проблематичним, і найближчим часом цей сектор навряд чи стане менш корумпованим.

Серед представників третьої групи — «периферії» двох попередніх — можна спостерігати домінування малих і середніх підприємств, наприклад у Канаді до 80% населення, що працює, залучено в секторі МСП. Натомість в Україні розподіл практично рівний: у роботі великих компаній задіяна така сама кількість людей, що й у малих та середніх. Саме через це не можна говорити про явне домінування в нашій державі тих чи інших за розмірами фірм. У нас існує малий прошарок середнього бізнесу й великий сегмент малого та великого бізнесу. Сімейні фірми, типове явище для Канади, Південної Америки, Італії, в Україні складають трохи менше половини національної економіки, а великі займають другу половину і, відповідно, часто пов'язують свою економічну діяльність із політичною. Тож, якби не факт існування фінансово-промислових груп в Україні, можна було б говорити про італійську модель розвитку нашої держави, тим більше, що модель вирішення конфліктів у нашому секторі МСП доволі подібна до тієї, яка існує в державах-представницях третьої групи — суперечки вирішуються неформально, на рівні міжособистісних договорів, без звернень до суду чи іншого втручання держави. Але в Україні існують потужні фінансово-промислові групи, керівники яких часто обіймають ключові посади в державі [або делегують туди своїх представників], аби отримати певні преференції для своїх організацій. Такою діяльністю [яка навряд чи зміниться найближчим часом] ФПГ перекреслюють перспективу розвитку України згідно з моделлю вищезазначеної групи країн.

Виходячи з усього написаного вище, більшість аналітиків приходять до висновку, що Україні слід шукати «власний шлях» розвитку. Але давайте підемо трохи далі та поглянемо не лише на Захід, але й на Схід.

Спочатку спробуймо порівняти Україну з Японією, система якої побудована на фінансово-промислових групах. На сьогодні 25% ВВП Японії і 78% Nikkei Index [акцій, якими торгують на біржах Токіо] — це досягнення шести фінансово-промислових груп [так званого «кейрецу»], таких як Mitsubishi, Mitsui, Toyota, Honda.

Слід зазначити, що ці фінансово-промислові групи часто між собою співпрацюють: керівники найвищого рангу регулярно зустрічаються з керівництвом держави для розробки загальнонаціональних пріоритетів розвитку. На нижчих рівнях спостерігається інша ситуація: хоча менеджери кожної компанії, яка входить до певної ФПГ, керують своїми організаціями автономно, загальна стратегія групи розробляється спільно. Часто в наглядових радах різних підприємств, які входять до однієї ФПГ, сидять одні й ті самі люди [до речі, тенденція розвитку даного стилю організації ФПГ наявна й в Україні, де менеджери поодиноких компаній, які входять до групи Приват, чи SСM, чи Interpipe, діють автономно, але в наглядових радах різних підприємств-членів часто зустрічаються одні й ті ж особи].

Слід зазначити, що система домінування фінансово-промислових груп у національній економіці має як недоліки, так і переваги. До «плюсів» такої системи можна віднести співпрацю між фірмами щодо довгострокових інвестицій в інновації або ж кросфінансування різних проектів; далекоглядну стратегічну орієнтацію; координацію дій; об'єднання інформаційних потоків; технологічну спорідненість [якщо певна технологія успішно запроваджується в одній компанії, то вона одразу ж вводиться і в іншій для того, щоб можна було мінімізувати витрати за рахунок ефекту масштабу]. Недоліки фінансово-промислових груп: високий рівень бюрократизації; ціновий монополізм [олігополія]; виникнення так званої «клановості» — закритого клубу, який створює неформальні бар'єри перед новими [в тому числі зовнішніми] конкурентами. Досвід Японії наочно продемонстрував, що довгостроковий результат розвитку моделі потужних ФПГ такий: спрямування всіх зусиль на зовнішні ринки, що спричиняє стагнацію внутрішнього, оскільки власні ФПГ ділять його між собою, що призводить до виникнення цінового монополізму, а це, в свою чергу, призводить до зниження темпів економічного зростання.

Останнє, що характеризує бізнес-систему Японії, — це тісна співпраця «кейрецу» з державною владою, конкретно — з керівництвом ліберально-демократичної партії, яка панує в Японії уже 40 років, і в якій внутрішні групи впливу віддзеркалюють групи впливу в фінансово-промислових групах. Політична система Японії доволі знайома українцям. Вона відображає інтереси олігархічних кланів, які керують ФПГ. Але існує одна суттєва відмінність: у Японії малий та середній бізнес практично відсутній, а точніше, він відіграє [і впродовж останніх 40 років постійно відігравав] надзвичайно малу роль в економіці цієї азіатської держави.

Спробуймо порівняти Україну ще з одним представником Східного світу, який за останні 40 років продемонстрував вражаючі темпи економічного зростання, — Південною Кореєю. У цій державі система доволі схожа на японську, проте до тісної співпраці між державою та фінансово-промисловими групами додається ще й певний особистісний рівень стосунків. Наприклад, у корейській ФПГ [місцева назва — «чейбол»] Samsung Лі Бйун-Чуль обіймав посаду генерального директора протягом 30 років. Ходять легенди про те, що впродовж усього цього періоду він обов'язково мав проводити інтерв'ю з кожним новим працівником, зазирнути кожному в очі для того, щоб перевірити його/її на особисту відданість. Виходячи з такого прикладу, не дивно, що корейський стиль управління називають авторитарним.

Авторитаризм у корейських компаніях також дається взнаки при формуванні відносин між «чейбол» і політичною владою. Високою популярністю користуються державні субсидії та гарантії на позики — тією мірою, що для корейських ФПГ прибуток є часто менш важливим, ніж дохід, оскільки особливого значення для лобіювання преференцій у держави набуває лише масштаб компанії [кількість її працівників і можливість їх політичної мобілізації]. За такої ситуації, дуже часто можуть виникати кризові моменти, як це сталося з Daewoo, коли в цього відомого автомобілебудівного концерну виникли серйозні фінансові проблеми, а корейський уряд був змушений простягнути руку допомоги. Політичні лідери просто не могли собі дозволити, аби збанкрутувала одна з найпотужніших промислово-фінансових груп, тому держава зробила ін'єкцію грошей і витягнула Daewoo з кризи.

На відміну від японських ФПГ, які з самого початку [в післявоєнний період] вийшли на світові ринки з власними брендами, експортна стратегія корейських компаній традиційно ґрунтувалася на співпраці з міжнародними фірмами на рівні «виробник первинного обладнання» [так звана схема ОЕМ]. У 1960-70 роки корейці вкладали великі кошти в масштабні проекти спільно з державою, спочатку не під власним брендом, а як виробник певної сировини для західних торгових марок. Для прикладу, Samsung та LG розпочинали з того, що виготовляли продукцію для General Electric. Процес виведення власних брендів на світові ринки розпочався значно пізніше.

Однак повернімося до нашої країни. Ми також маємо фінансово-промислові групи, а їхній розвиток хотілось би аналізувати на основі корейської та японської моделей, радше ніж європейської чи американської, тому що обидві азіатські країни досягли економічного дива: вивели свої економіки з повного післявоєнного розвалу в розряд світових потужностей протягом 30-40 років. У всій цій ситуації вражає те, що Корея і Японія після закінчення воєн на власних територіях змогли за дуже короткий термін стати просто-таки економічними монстрами саме завдяки існуванню фінансово-промислових груп. В Україні ж існування таких груп піддають нищівній критиці, аргументуючи це тим, що вони є дуже олігархічними. Можливо, ми й не любимо олігархів, але цілком реально, що вони зможуть вивести нас із кризи.

Проте не все так просто, як здається на перший погляд. В Україні існують не лише фінансово-промислові групи, а й великий сектор малого бізнесу, і трохи середнього. Саме через це українську модель не можна повністю порівнювати ні з корейською, ні з японською — хіба що ставити хрест на розвитку вітчизняного сектору МСП, на що автори даної статті не можуть погодитися.

Багато ж спільного має Україна з такою ніким не визнаною державою, як Тайвань. Варто зауважити, що базою для нижченаведеного порівняння є не сьогоденний Тайвань, а, скоріше, Тайвань 70-х років і Україна 2001-го. Завдяки цьому можна спробувати спрогнозувати, яким буде розвиток нашої країни протягом 30 років, оскільки за цей період Тайвань зміг посісти провідні позиції на світових ринках і стати однією з 20 найбільш розвинених держав світу. І це при тому, що початкові точки у нас були схожими: донедавна в цій східній країні була висока концентрація державної власності та лише 167 фірм мали більше 1000 працівників [1981 рік]. Нас же цікавить, яким чином Тайвань зміг досягти таких успіхів, маючи передумови, схожі до українського сьогодення.

У 1970-му році значна частина Тайваню [30% населення], так само, як і України, була аграрною. Обидві країни пройшли шлях деколонізації: Тайвань — до певної міри колонія Китаю, оскільки є практично ніким не визнаним у світі [певний час вони були визнані Македонією і їх посольство займало 3 квартали]. Проблема міжнародного визнання Тайваню полягає в тому, що Китайська Народна Республіка вважає Тайвань своєю територією і не визнає жодної держави, яка визнає Тайвань. Через те, що більшість світового співтовариства цінує офіційні дипломатичні зв'язки з КНР вище, аніж зв'язки з Тайванем, виходить курйозна ситуація: існує фактична незалежність, яка підтримується всіма сусідами й військом США, але офіційних дипломатичних зв'язків із урядом Республіки Китай [Тайвань] немає. Якщо порівнювати з Україною, дипломатична ситуація Тайваню значно гірша, але в обох випадках сильний міжнародний вплив близького потужного сусіда простежується.

Ситуація за часів Другої Світової війни також була схожою: Тайвань, як і ми, пережив дуже серйозну окупацію [в їх випадку Японією], що супроводжувалася жорстокими таборами й масовими вбивствами населення. Історично, Тайвань часто був «розмінною монетою» між Японією та Китаєм [ситуація подібна до української, але слід замінити «протекторів» на Польщу й Росію]. Сьогодні США і Японія [один із колишніх окупантів] є основними гарантами неформальної незалежності Тайваню. Паралелі з відносинами між Україною та Польщею [яка є головним лобістом України в ЄС] навряд чи слід проводити.

Бізнес-система Тайваню [нагадаємо, що йдеться про 70-і роки]: донедавна держава повністю контролювалась однією партією — так званий Гоміндан, — яка практично привласнила собі всю країну після евакуації військ Чан Кайши з континентального Китаю після їх поразки Мао Цзедуну в Китайській революції. У післяреволюційні роки тайванську економіку можна було охарактеризувати як повністю олігархізовану — у власність партійних членів перейшли всі ресурсні та енергопостачальні підприємства.

Але державний апарат Гоміндану «сповідував» політику абсолютного невтручання в малий та середній бізнес. Навпаки, приїжджі китайці часто вважали діяльність у секторі МСП нижче власної гідності. Автохтонне ж населення Тайваню позбавляли можливостей кар'єрного росту на державній службі та в ново приватизованому секторі великих компаній. Дуже цікавим є те, що в Тайвані, так само як і в Україні, встановлено інститут приватного підприємця — до певної міри як «поблажку» автохтонному населенню. Для малого бізнесу в Тайвані впроваджено інновацію, яка є в дуже небагатьох країнах [серед них і Україна], а саме — єдиний податок, який не залежить від доходу підприємства. До речі, коли нарікаємо на бізнес-середовище в Україні, варто згадати, що в більшості держав світу [на відміну від Тайваню 1970-х і сьогоденної України] податок є прогресивним: більше оподатковуються багаті, а менше — бідні.

Традиційно, в Тайвані існують доволі великі державні субсидії «стратегічним» [читай «олігархізованим»] підприємствам і галузям. Часто надаються державні гарантії на кредити ключовим підприємствам. Таким чином, провадиться певна політика протекціонізму для тих бізнесів, які входять в коло компаній, власниками яких є люди, близькі до влади острова, але ці підприємства займаються переважно видобутком і постачанням природних ресурсів. У цих галузях більшість компаній реально входить до 3 фінансово-промислових груп, за стандартною азіатською схемою [див. вищенаведений опис Японії та Кореї].

Але існує також фундаментальна відмінність між бізнес-системою Тайваню та стандартною системою ведення бізнесу в Азії: на невизнаному китайському острові існує сильний сектор малого бізнесу, в який держава абсолютно не втручається і який повністю знаходиться на самостійному фінансуванні. Саме він і призвів до росту Тайваню, оскільки ці малі фірми завжди робили акцент на експорті, гнучкості, підприємливості. На сьогодні багато з цих малих компаній вже стали доволі великими, але слід ще раз нагадати, що порівнюються Тайвань 70-х років і сучасна Україна. Для прикладу, сьогодні Acer не можна назвати маленькою компанією, адже тепер це — один із найбільших виробників комп'ютерів у світі, який досягнув своїх нинішніх масштабів без підтримки держави.

Фінансова система: джерела інвестицій у виробничі компанії Тайваню: 45-55% — реінвестовані прибутки; решта загального інвестиційного капіталу надходить від неформальних джерел — знайомі, родичі, бізнес-партнери. Банки та біржі аж ніяк до цього списку не входять. Про інвестиції з боку невеликих сімейних фірм мови також не може бути. Власники підприємств не схильні до ІРО, оскільки бояться втратити контроль над власною компанією і просто не хочуть відкривати перед інвесторами й податковою внутрішню фінансову інформацію.

Декілька слів про політичну стабільність. Ситуацію в Тайвані цілком можна назвати сталою, оскільки система була однопартійною, проте всередині цієї партії також існували певні групи впливу. Читачам, які однозначно засуджують корупцію як явище, що неодмінно шкодить економічному зростанню, буде цікаво ознайомитися з такою статистикою: згідно з дослідженням, проведеним у 1994 році, серед 865 депутатів, обраних до міських та обласних рад острова Тайвань, 286 мали кримінальне минуле, яке було задокументоване тайванськими правоохоронними органами.

Ну а тепер спробуймо співставити Україну з її особливостями розвитку і Тайвань. Спільного маємо аж надто багато: постійна історична боротьба між іншими державами за можливість впливу на дану територію; нещодавній період деколонізації, за яким слідувало виникнення фінансово-промислових груп; олігархізованість держави та великого бізнесу; тісна система міжособистісних зв'язків [еквівалент концепту «блат» існує тільки в східнослов'янських і китайській мовах]. У чому ж основна відмінність? У Тайвані виник потужний, самостійний та впевнений у своєму успіху сектор малих експортно-орієнтованих компаній. В Україні сектор МСП також порівняно значний, але впевненості у власних силах й орієнтації на експортні ринки йому явно бракує.

Відкритим залишається питання: завдяки чому вони змогли свого часу піднятися на бізнес-Олімп, а ми ще й досі пасемо задніх? Виходячи з усього вище сказаного, можна зробити два висновки:

  1. безапеляційно засуджувати олігархізацію певних секторів економіки не варто, адже досвід азійських країн показує: якщо чітко обмежити секторне поле діяльності ФПГ, співпраця з державою може зробити потужний внесок у розвиток національної економіки;

  2. основним рушієм грандіозного розвитку Тайваню був саме малий бізнес, який не зациклювався на відсутності допомоги з боку держави чи важкій політичній ситуації. Навпаки, тайванські компанії стали успішними до певної міри завдяки своєму «непривілейованому» становищу у власній державі — становищу, яке вони змогли перетворити на «плюс», адже саме за критичних умов складності часто стають більшим стимулом для того, аби досягти успіху та перебороти всі негоди. Ці невеликі сімейні компанії просто-на-просто шукали шляхи розвитку та можливості заробити гроші. Вони чітко усвідомлювали, що потрібно шукати виходи на міжнародні ринки, створювати конкурентноспроможну продукцію, бути гіперпідприємливими та гнучкими.

Саме сукупність такого активного пошуку можливостей з боку малого бізнесу країни та політики абсолютного невтручання держави [разом із забезпеченням урядом розвитку інфраструктури — навіть через олігархічні ФПГ] змогла підняти Тайвань на такий високий рівень розвитку, на якому він знаходиться сьогодні. За 30 років після початку «тайванського дива» деякі з колишніх маленьких компаній-експортерів Тайваню перетворилися на відомі корпорації зі світовим іменем, залишаючись при цьому, в переважній більшості, сімейними бізнесами.

Можливо, настав час замислитись і зрозуміти, що світ рухається вперед і, при тому, маючи умови інколи навіть гірші за українські. В України є всі передумови для створення власного економічного дива — потрібно лише чітко вималювати картину того, що ми будуємо.

От і вже трошки перестає бісити...

При написанні статті була використана література:

  1. R. Whitley, Divergent Capitalisms: The Social Structuring and Change of Business Systems 1999;
  2. Casson & Lundan, «Explaining International Differences in Economic Institutions» International Studies of Management and Organization vol. 29, no. 2 [1999];
  3. Philip R. Cateora International Marketing 9th Edition, 1996 p. 55;
  4. Hamilton, Gary G. & Biggart, Nicole Woolsey, «Market, Culture, and Authority: A Comparative Analysis of Management in the Far East» in The Economic Organization of East Asian Capitalism 1997;
  5. Kuo, C.T. «Taiwan's Distorted Democracy in Comparative Perspective» JAAS vol. 25, no. 1. 2000;
  6. Hamilton, Gary G. «Organization and Market Process in Taiwan's Capitalist Economy», in The Economic Organization of East Asian Capitalism 1997;
  7. Orru, Marco, «The Institutional Analysis of Capitalist Economies» in The Economic Organization of East Asian Capitalism 1997;
  8. Матеріали Держкомстату

Про авторів:

    Михайло Винницький, професор Києво-Могилянської Бізнес-Школи [kmbs]

    Олександр Різенко, головний редактор, "Києво-Могилянська Бізнес Студія".



РЕКОМЕНДАЦІЇ    
   


Складська логістика торгового підприємства НE ПРОПУСТІТЬ:

Як організувати складську логістику, щоб оптимізувати процеси і роботу співробітників складів, зменшити кількість помилок при прийомі товару? Детально на семінарі «Складська логістика торгового підприємства».

ДОКЛАДНІШЕ ►

Примітка: Точка зору авторiв статей може не спiвпадати з точкою зору редакцiї Management.com.ua.
Для авторів: Редакційна політика порталу.

система корекції помилок Увага! На сайті працює система корекції помилок. Побачивши помилку в слові (реченні), виділіть його та натисніть Ctrl+Enter.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖКНИГИ ДЛЯ РОЗВИТКУ
ALIBABA. Дім, який збудував Джек МаALIBABA. Дім, який збудував Джек Ма
Перегляд позитивного мисленняПерегляд позитивного мислення
Шлях до ТАК: як вести переговори, не здаючи позиційШлях до ТАК: як вести переговори, не здаючи позицій
Як стати мільярдером. Як найбільші в світі виробники створюють грандіозну цінністьЯк стати мільярдером. Як найбільші в світі виробники створюють грандіозну цінність
Синя ЕкономікаСиня Економіка

Відгуки

Світлана Благодєтєлєва-Вовк, e2000@uazone.net
Вважаю невдалим порівняння України зі східними країнами, оскільки між нами та ними існують кардинальні культурні відмінності. Що пропонуюь автори на перспективу - стати високотехнологічно розвиненою феодальною країною а-ля Японія? Це шлях у далеке докозацьке минуле.
Укр.олігархія - явище тимчасове. Впевнена ми вилікуємся від даного різновиду паразитизму.
А Японія, Тайвань, Корея та інші - най розвиваються відповідно до своїх світоглядних орієнтирів.
Європа для України - це безальтернативний шлях у майбутнє.
Там, де цінують людину - тільки там справжня творчість, високий рівень і якість життя.
2007-02-12 22:41:39
Відповісти

Віктор Оксенюк, victor_oksenyuk@mail.ru
Світлано,
мушу з Вами не погодитися.
Культурні відмінності, звичайно, присущі між Сходом та Україною. Але не це є головним - з європейцями у нас теж багато відмінностей.
Люди в Азії працюють, і працюють багато, на відміну від європейських працівників, які хочуть 38-годинний робочий тиждень, хочуть більше відпусток. Єаропейці розслабилися, і Ви подивіться на динаміки розвитку Азії та Європи!
Багато українців сприймають Європу як манну небесну. Але партнерство - це завжди бізнес, і завжди кожен шукає вигоду. Так от Європі нам нема чого запропонувати, окрім дешевої робочої сили та доступу до сировини. Треба робити щось нове, треба творити кожному кожного дня. Треба спочатку щось дати людству, а потім взяти. І Азія це робить. Ось у чому головний висновок для України
2007-02-20 15:07:49
Відповісти

Ігнатенко Анастасія, nastja@ndfi.kiev.ua
На мій погляд, обидві думки мають право на життя. хоча, як на мене, аргументи Віктора є більш переконливими. українцям справді заважає менталітет у досягненні високих показників соціально-економічного розвитку, і усвідомленян цього стане першим кроком до успішних перетворень.
Бажаю всім придбати журнал "Києво-Могилянська бізнес студія", адже його статті спонукають замислитись над майбутнім нашої країни, хоч і думки висловлені їх авторами є часом суперечливими.
2007-02-21 21:08:44
Відповісти

Михаил Шустер, mshuster@voliacable.com
1) Во главе угла должно стоять "КУДА идти". Вопрос "Как" идти - вторичен, а уж тем более "Чьим путем"
2) Во главе второго угла должно быть "Что делать". Можно, конечно, указывать дорогу олигархам-но это реально лишь в собственном воображении
2008-04-30 14:22:58
Відповісти


Ваше ім'я:
E-mail:
Коментар: 
 

  

Успешные инвестиции начинаются с бонуса 100%

bigmir)net TOP 100
МЕТОДОЛОГІЯ: Стратегія, Маркетинг, Зміни, Фінанси, Персонал, Якість, IT
АКТУАЛЬНО: Новини, Події, Тенденції, Інтерв'ю, Бізнес-освіта, Коментарі, Рецензії, Консалтинг
СЕРВІСИ: Робота, Семінари, Книги, Форуми, Глосарій, Ресурси, Статті партнерів
ПРОЕКТИ: Блог, Відео, Візія, Візіонери, Бізнес-проза, Бізнес-гумор

RSS RSS Актуально   RSS RSS Методологія   RSS RSS Книги   RSS RSS Форуми   RSS RSS Менеджмент@БЛОГ
RSS RSS Відео   RSS RSS Візіонери   RSS RSS Бізнес-проза   RSS RSS Бізнес-гумор


Copyright © 2001-2016, Management.com.ua
Портал створено та підтримується STRATEGIC

Підписка на Менеджмент Дайджест

Отримуйте найновіші матеріали на свій e-mail (1 раз на тиждень)



Дякую, я вже підписана(-ий)