Довіра як бізнес-кейс, частина 2

Довіра як бізнес-кейс, частина 2Якось я вже писав про довіру. Однак тема не втратила актуальності, принаймні для мене. Так сталося, що я долучився до консалтингової технології, де поняття “взаємна довіра” є однією з центральних позицій. Йдеться про методологію Адізеса. Якщо коротко, методологія спрямована на те, щоби плекати рівень взаємної довіри в організації. Що, в свою чергу, дає пришвидшення процессів прийняття та імпліментації (тобто втілення в життя) тих чи інших рішень.

Як на мене, ідея проста та дієва і не потребує особливого захисту.

Однак, протягом останнього часу я зустрівся з двома випадками я би сказав “ментального” спротиву цій простій ідеї, що змусило мене ще раз замислитися.

Якось я виступав з короткою доповіддю на зустрічі Топ-клубу і розповідав про роль довіри у методології. Формат зустрічі Топ-клубу побудований так, що після доповіді ти сидиш і слухаєш коментарі учасників, не маючи права на власне слово.

Що мене спочатку здивувало – кілька коментаторів досить категорично висловлювалися в тому ключі, що в Україні довіра не є надбанням нашої культурної традиції. Не заведено, мовляв, у нас довіряти одне одному, а значить методологія приречена на фіаско.

Другий випадок – розмова з моїм колегою по Адізесу, який працює в Росії. Його позиція була ще категоричнішою – в перемовинах з росіянами, особливо на першому етапі, слова “взаємна довіра” категорично не рекомендовано вживати, бо контракту не буде. Росіяни не готові платити за довіру.

Отже 2 нації, 2 схожі позиції – українцям не властиво довіряти одне одному, а росіянам тим більше. Власне, йдеться не про те, щоб захищати методологію Адізеса. Вона того не потребує.

Натомість цікаво знайти відповідь – а чи дійсно ми не схильні довіряти одне одному? І чи потрібна нам, як нації і як суспільсву, довіра в найширшому сенсі цього слова?

Геник Глібовицький стверджує, що у нас майже повністю втрачена інституційна довіра (наприклад, пересічний українець не довіряє міліції), однак, на досить високому рівні знаходиться довіра міжособистісна (я довіраю своєму кумові).

Віце-прем’єр Андрій Клюєв в журналі “Кореспондент” стверджує, що для ефективного впровадження економічних реформ владі потрібна довіра народу.

Очевидно, що довіра, як міжособистісна, так і інституційна, не виникає не порожньому місці. Як на мене, довіра виникає на основі відчуття безпеки та справедливого ставлення.

З моєї суб’єктивної точки зору, владні інстутути сьогодні, особливо такі як податкова чи міліція, не викликають ані відчуття безпеки, ані відчуття справедливого ставлення.

Щодо міжособистісних стосунків – те ж саме. Якщо співробітник вірить у справедливе ставлення свого боса і вірить, що останній не заподіє шкоди його інтересам – виникає відчуття довіри. Однак для цього керівникові належить дещо зробити. Щонайменше – прийняти просту ідею того, що його підлеглий таки має власні інтереси, що вони не завжди збігаються з інтересами керівника або ж тими, як керівник розглядає інтереси компанії. І що з цими інтересами треба рахуватися і працювати, гармонізуючи їх з іншими.

Для побудови довіри також важлива відкритість позицій – щоб твій співрозмовник не підозрював, що ти щось ховаєш чи недоговорюєш. Або ж комунікуєш фальшивий інтерес. Я часто чую таке: “Ця реорганізація зашкодить інтересам нашої компанії”. Може краще сказати чесно: “Боюся втратити частину своєї влади та зарплатні”?

До речі, Стівен Кові (Dr. Stephen R. Covey) в одній зі своїх праць стверджує – найкращий спосіб завоювати довіру – давати обіцянки і дотримуватися їх. Пообіцяв – зробив. Можливо, Андрію Клюєву, та й кожному з нас є сенс прислухатися?

НЕ ПРОПУСТІТЬ:
Приєднуйтесь до професіоналів e-learning! На I Всеукраїнській конференції дистанційного навчання Ви дізнаєтеся про останні тренди та розробки в галузі навчання, зможете впровадити e-learning у компанії.
Детальніше →