За Робертом Озакі, промислова політика — це «місцевий японський термін, який не знайдеш у лексиконі західної економічної термінології». Проте, дослідження джерел таки дозволяє знайти визначення: воно стосується комплексу заходів, пов’язаних із захистом вітчизняних галузей промисловості, розвитком стратегічних галузей та удосконаленням економічної структури у відповідь на внутрішні й зовнішні зміни. … Озакі уточнює один важливий момент: промислова політика є відображенням економічного націоналізму. Під націоналізмом тут розуміють надання пріоритету інтересам власної держави.
Інструменти, що опинилися в руках економічних бюрократів, передбачали контроль над усією іноземною валютою й імпортом технологій, що давало їм можливість вибирати галузі для розвитку; спроможність здійснювати пільгове фінансування, надавати податкові пільги і захист від іноземних конкурентів, що дозволило їм зменшити витрати обраних галузей; і повноваження видавати розпорядження про створення картелів і промислових конгломератів на основі банків (нова і раціоналізована версія дзайбацу, яку тепер зробили абсолютно залежною від щедрості уряду), що давало їм можливість контролювати конкуренцію.
Ця система швидкого зростання була найбільш раціональною і продуктивною промисловою політикою, вигаданою урядом, але її повну раціональність не сприймали, аж доки вона не принесла результати, безпрецедентні для Японії або іншої індустріалізованої економіки.
Сахаші хотів отримати патенти IBM і не приховував цього. Він пояснив свою позицію IBM-Japan якомога відвертіше: «Ми вживемо усіх можливих заходів для того, щоб перешкодити успіху вашого бізнесу, якщо ви не будете видавати патенти IBM японським фірмам і брати з них роялті не більше 5%». Сахаші з гордістю згадує, що під час одного з раундів перемовин сказав: «Ми не відчуваємо щодо вас якогось комплексу неповноцінності; щоб успішно конкурувати, нам потрібні лише час і гроші». Зрештою IBM довелося прийняти його умови.
