Цифрове життя за межами Заходу
Упродовж двох останніх десятиліть фахівці різного штибу пишуть і говорять про переваги, які дають інтернет і діджиталізація країнам, що розвиваються, а також про можливості, котрі відкриваються у цьому зв’язку для компаній. Але як виглядає реальний стан справ?
У своїй новій книзі «The Next Billion Users. Digital Life Beyond the West» («Ще один мільярд користувачів. Цифрове життя поза межами Заходу») професор Університету Еразма Роттердамського Пейел Арора (Payal Arora) показує: сюжетна лінія, на якій ґрунтуються історії про чудесне перетворення життя людей завдяки технологіям, не завжди узгоджується з тим, що відбувається в дійсності.
Пейел Арора, яка вже біля 20 років досліджує використання комп’ютерів та інтернету незаможними жителями країн, що не належать до Західного світу, переконалася в цьому ще під час свого першого проекту комп’ютеризації одного сільського району на півдні Індії. Метою ініціативи було створити цифрову інфраструктуру, щоб допомогти найбільш зубожілим членам громади вирватися з бідності. Для цього встановлювались комп’ютерні кіоски, вкладалися гроші в розбудову мережі інтернет-кафе, а обладнані технікою мікроавтобуси вирушали у віддалені села, несучи вістку про блага інтернету. Звісно, при цьому очікувалося, що жінки шукатимуть інформацію, яка допоможе їм покращити стан свого здоров’я; фермери з’ясовуватимуть ціни на врожай, а діти самостійно вивчатимуть англійську. «Але те, що відбувалося, було діаметрально протилежним нашим сподіванням, — пише Арора. — Кіоски перетворилися на закутки для ігор, соціальні мережі стали головною темою в інтернет-кафе, а безкоштовні покази кінофільмів, які проводилися, аби привабити людей до мікроавтобусів, так і залишилися єдиною метою їхнього відвідування». І така ситуація не є винятковою.
«Чимало технологічних проектів, в яких я працювала після цього, приводили до схожих результатів, — пише автор. — Гра витісняла роботу, що зводило нанівець цілі, котрі ставили організатори програм».
Це є основою того, що Арора називає «третім цифровим розривом» між промислово-розвинутим світом і країнами, що розвиваються. Перший цифровий розрив стосувався доступу до технологій; другий — здатності використовувати новітні інструменти (наприклад, щоб читати та писати). А третій (автор називає його «розривом дозвілля») — корениться в мотивації індивіда.
«Сутність третього розриву полягає в здатності зрозуміти, чого хочуть від свого віртуального життя незаможні жителі країн, що розвиваються. А ще він нагадує нам, що самореалізація — це не лише ефективність чи економічні блага, але й також менш очевидні, особисті та емоційні фактори».
Арора розповідає, що в інтернет-кафе в Альморі (місто в передгір’ї Гімалаїв) вона очікувала зустріти підлітків, які мандрують теренами мережі; але замість цього побачила місце знайомств. Хлопчики і дівчатка, сидячи за комп’ютерами, спілкувалися в онлайні, крадькома кидаючи погляди одне на одного; а їхні друзі, виконуючи роль «охоронців», стояли «на варті», готові втрутитися в разі якихось неприйнятних рухів чи проявів небажаної поведінки.
Головний висновок, який із цього мають зробити як агенції з розвитку, так і комерційні компанії є таким: що менше їхні уявлення про клієнтів відповідають місцевим реаліям, то з більшою ймовірністю ініціативи, які реалізовуватиметься в азійських та африканських країнах, зазнають провалу. А тим часом:
«Потенційні клієнти не сидять згорнувши руки в очікуванні, що ринок, врешті-решт, розпізнає їхні потреби — вони дуже креативно просуваються вперед, використовуючи будь-яку доступну технологію для того, аби відкрити нові (і часто нелегальні) способи отримання доступу до онлайн-платформ, де зосереджується щастя».
Часто йдеться про піратські способи добування бажаного, що не дивно в регіонах, де немає кінотеатрів і де вартість DVD або CD дорівнює сумі заробітної плати за тиждень. Тому Арора пропонує глобальним медіа-конгломератам реформувати свою бізнес-модель, з тим аби зробити свою продукцію доступною для обмежених у грошах людей, а не «закручувати гайки» все тугіше, позбавляючи своїх потенційних споживачів можливості отримати легальний доступ до того, що їх цікавить.
Особливо їдко в книзі критикуються цифрові освітні ініціативи, зокрема, проект «Hole-in-the-Wall», який реалізується в Індії (у його рамках діти самостійно або разом з товаришами вивчають різні дисципліни). На переконання автора, продуктивність таких програм значно перебільшена. «Самостійне навчання може бути хорошою інтелектуальною відпусткою та гарним прикладом для наслідування — але тільки для заможних, — стверджує Арора. — Для бідних це гра "в російську рулетку" зі своїм майбутнім».
Також Арора критикує компанії, які занадто оптимістично сприйняли ідеї, викладені К.К. Прахаладом (C.K. Prahalad) у книзі «Fortune at the Bottom of the Pyramid» («Багатство біля основи піраміди») і покладають надмірні надії на такі підходи, як хакатон (від англ. hack (в значенні «евристичне програмування») і marathon («марафон»)), джугад (або «інновація малими силами»), та інші методи спільного створення продуктів. «Дуже мало компаній змогли знайти цю "скриню з золотом", і, напевно, мало хто погодиться зі сповненою ентузіазмом заявою, яку не так давно зробив Білл Гейтс, сказавши, що це може стати надзвичайно перспективним планом, який дасть змогу подолати бідність та отримувати прибутки», — пише автор.
Пейел Арора не пропонує якихось альтернатив описаним вище підходам. Її мета — висвітлити їхні недоліки та спонукати всі зацікавлені сторони відмовитися від часто ефемерних припущень і, плануючи ініціативи для бідних країн, спиратися не на свої уявлення про те, що потрібно людям, а на емпіричні свідоцтва та дані досліджень.
За матеріалами strategy+business.
|
