Автор: Северин Боецій

III. Р6

Якою, одначе, оманливою, якою бридкою буває слава! Справедливо ж вигукнув автор трагедії:

О славо, славо!
Скільки-то нікчем тобі
Вдалось озолотити, до вершин піднять
      (Еврипід, "Андромаха", 319-320)

Чимало ж бо є таких, чиє гучне ім'я — від скорого до похвали чи хули людського невігластва. А щось огидніше й придумати годі! Хто чує звернену до себе вельми далеку від правди хвальбу, той одразу ж мав би паленіти від сорому. Та навіть коли б вона була виправданою, то що могла б додати до переконань мудреця, який не пустим розголосом, а, власне, правдивістю переконань визначає міру свого добра? Врешті, якщо ширити славу свого ймення — це прекрасно, то замовчувати її, виходить, — ганебно. Але ж, ми щойно про те говорили, все одно є чимало народів, до яких таки не може дійти слава якоїсь однієї людини; отже, кого вважаєш славетним, того десь по сусідству назвуть безславним. Та й взагалі, що стосується прихильності люду, то про неї зайве й згадувати, бо ж ні на якійсь справедливій думці вона не збудована, ані стійкою ніколи не буває. А вже якою то марницею, яким безглуздям є хизуватися знатним іменням, хто б того не бачив? Бо якщо та знатність — від слави, то вона ж не твоя, а чужа, бо знатність, прийнято вважати, — у заслуженій славі предків. І якщо знаменитістю завдячуємо славі, то знаменитими, певна річ, є ті, кого уславлюємо. Отож, коли ти сам не є таким, то чужа знаменитість блиску тобі не додасть. Якщо ж у знатності роду таки є якесь добро, то воно, гадаю, єдине: аби знатні вважали своїм обов'язком принаймні не заплямувати чесноти предків.

Джерело: Боецій С. "Розрада від філософії" (пер. з лат.). — Основи, — 2002.