Підприємливе суспільство: чи достатньо "просто" творчості?

Бенджамін Франклін колись стверджував: «До дверей того, хто придумає кращу мишоловку, світ протопче стежинку». Словами Пітера Друкера [«Innovation & Entrepreneurship» 1985:12]: «Більшої брехні ніколи ніхто не надумав». Геніальний Моцарт винайшов цілий жанр музики, та помер у злиднях заледве досягнувши зрілого віку. Прикладів економічно невдалих проявів геніїв-творців безліч [деякі навіть прикольні!]:

«Груди для тата» — навісна система на шию для годування немовлят [з відповідними збірничками молока в формі грудей], якою кожен батько може відтворити затишок материнських грудей для своєї дитини; з якоїсь дивної причини товар виявися неуспішним...

«Наручний охолоджувач супу» — вітрячок, який чіпляється до рукава користувача й видмухує повітря над гарячою ложкою до того як рідина попаде в тендітний рот споживача; виробник і надалі дивується, що даний пристрій не користується особливим попитом...

«Зубна паста в аерозолі» — без коментарів...

Історичних прикладів творчих геніїв, задуми яких ніколи не стали успішними інноваціями, безліч. Як на мене, то найбільш яскравий вияв передчасної геніальності — це Мікеланджело зі своїм зображенням гелікоптера: надзвичайно творча ідея [дехто назвав би її історичною аномалією], яка ніколи ні до чого би не призвела, якби не виходець із України на прізвище Сікорський, який реально впровадив ідею в життя своєю дією [до речі, навіть сьогодні компанія «Сікорський» залишається одним із найавторитетніших світових виробників вертольотів].

Які творчі ідеї стають економічно успішними? Що потрібно, аби творчість стала саме економічною [бізнесовою] інновацією? Який зв'язок між інновацією та підприємливістю? І що саме мають на увазі, коли йдеться про підприємливість»?

Пропоную розпочати з четвертого запитання. Не думаю, що хтось стане сумніватися, що успішні інновації впроваджуються людьми, які крім того, що творчі, ще й «підприємливі». Тому, щоб окреслити зв'язок між творчістю й успішно впровадженою інновацією, слід спочатку визначити, що саме робить людину «підприємливою» і що це взагалі за поняття.

Підприємець: історія поняття

Перша «світла голова» наукової спільноти, що замислилася над «підприємцем», належала французькому економісту Жану-Батісту Сею. Ще на початку 19-го століття він визначив «підприємця» [французькою «entrepreneur»] як особу, що переміщує економічні ресурси з низькоприбуткових галузей до тих, у яких віддача від капіталу вища. Слід зауважити, що згідно з даним визначенням, «підприємець» зовсім не обов'язково є власником чи засновником бізнесу — це може бути найнятий менеджер, наділений достатніми повноваженнями для того, щоб приймати стратегічні рішення. Очевидно, не завжди відомо, куди саме переміщувати ресурси, а тому вважається, що підприємець — це людина, яка справляється з ризиком. Але де ж тут творчість?

Відповідаю: Сей був класиком, а в класичній економічній теорії немає місця для творчості. Навпаки, парадигма економістів — це тенденція до рівноваги. Отже, для прикладу, якщо з'являється новий товар [припустимо, що «з неба»], поки кількість його виробників мала, його ціна буде високою, а попит, відповідно, низьким. Якщо попит збільшиться, кількість виробників також збільшиться, отже, ціна почне падати аж поки не досягне певної рівноваги попиту/пропозиції, яка виражатиметься відносно стабільною ціною. Ця класична економічна модель зображена на рис. 1.

Проблема Сея, яку ще докладніше описав австрійський економіст Йозеф Шумпетер, у тому, що рівновага призводить до стагнації. Якщо всі економічні процеси мають тенденцію до рівноваги, з часом, у кожній галузі дійде до врівноваженого рівня цін і, відповідно, економіка загалом припинить зростати. Дійсність явно не відповідає подібній теоретичній моделі, отже, для відображення реальності потрібно ввести чинник змін: агента, який створить новий товар, знайде нове джерело постачання, винайде новий спосіб виробництва, яке створить збурення в економічній системі — «творчо зруйнує» її тенденцію до рівноваги. Саме ця роль Шумпетером [а до нього Сеєм] відведена «підприємцю-інноватору».

Постсоціалістична підприємливість

Впродовж перших декількох років після розпаду СРСР можна було говорити про те, що класична економічна модель [із тенденцією до рівноваги] цілком відображала реальність: особи, що взялися за постачання товарів народного споживання, на які традиційно був шалений дефіцит у Радянському Союзі, отримували дійсно значні прибутки, та з плином часу колишні порожні полиці в магазинах стали заповнюватися, кількість конкурентів збільшуватись, а ціни, відповідно, стали поступово падати. В Україні та Росії цей процес дещо затягнувся в порівнянні зі, скажімо, центральноєвропейськими державами [напр., Польщею] через те, що латентний дефіцит товарів і послуг у СРСР був більшим, і загальна політична нестабільність регіону призвела до сповільнення темпів досягнення рівноваги. Нещодавні дослідження Світового Банку підтверджують, що «плата за ризик» у Росії [вважаю, що подібні висновки можна поширити й на Україну] значно вища, ніж у Польщі та в постсоціалістичному Китаї — див. Рис. 2.

Даний рисунок демонструє, що зміна економічної системи — перехід від планової економіки до ринкової, створює короткострокові можливості для значних прибутків від відносно малих капіталовкладень. Проте, з часом, спрацьовує тенденція до рівноваги в економіці та прибутковість поодиноких бізнесів падає: якщо в ранніх 1990-их можна було вкласти відносно малу суму й очікувати від неї 50-60% прибутку [або й більше], то сьогодні суми необхідних капіталовкладень стали значно більшими, а ROI — меншою. У зв'язку з відносною нестабільністю вітчизняної економіки [наявністю постійних зовнішніх чинників «творчого руйнування» стабільності бізнес-середовища], процес зниження прибутковості українського бізнесу дещо сповільнений у порівнянні з сусідньою Польщею чи Китаєм, але тим не менше, процес пішов...

Отже, для забезпечення «цікавих» рівнів подальших прибутків, українським підприємствам слід вишукувати можливості для внесення нестабільності [як би це парадоксально не звучало] до галузей, у яких вони працюють, оскільки лише за рахунок нестабільності можна забезпечити «збої» в тенденції до економічної рівноваги, які, згідно з економічною теорією, є єдино можливим джерелом прибутку. Проблема полягає в тому, що переважна більшість засновників українських компаній — це люди, які звикли використовувати наявну нестабільність в економіці, а не створювати її. За своєю психологією, люди, що розпочали власний бізнес у роки після розпаду СРСР, — це організатори, а не інноватори. У період «розрухи» вони використали можливості ненасиченого ринку, при цьому — з поодинокими винятками — не створюючи реальної новизни, а радше впроваджуючи чинник організації на хаотичному українському ринку товарів і послуг.

Психологія інакомислення

Повертаючись до писань економістів-класиків, слід зауважити, що для Сея і Шумпетера «підприємець» — це, за визначенням, людина інакомисляча. Вона бачить нові можливості там, де інші їх не бачать; вона творча [інноваційна], тому що продукує новизну, якої в економіці на даний момент немає [товар, послугу, метод збуту, технологію виробництва і т.д.]; вона також має схильність до ризику, тому що діє в умовах невизначеності — інвестує час і ресурси в запровадження [комерціалізацію], не маючи достатніх знань щодо прийнятності інновації. Отже, якщо спростити до рівня легкого абсурду, виходить, що підприємлива людина — це особа з не надто стійкою психікою... Ну, в принципі, для того, щоб придумати «Груди для тата» чи «Зубну пасту в аерозолі», можливо, й не потрібно суперстійкої психіки, але ж це не приклади успішних інновацій! Зв'язок між творчістю та її успішним запровадженням [«підприємливістю»] залишається для економістів невизначеним...

Для забезпечення прогресу [зростання], економіка потребує підприємців; їхня основна функція — надавати динаміки системі, що, за своєю природою, тяжіє до стагнації [рівноваги]. За визначенням, люди такого типу мають бути «дивними» [нонконформістами] за своїм способом мислення: вони ж знаходять можливості там, де інші їх не помічають.

Інші психологи [напр., відомий американський дослідник психології підприємців 1960-их років, Девід МакКлелланд у книзі «The Achieving Society»] ті самі типові риси характеру описують у більш позитивному розрізі: у підприємців часто виражається внутрішня «потреба досягнень», «бажання автономії», інтерналізована етика праці, розрахунок на власні сили та відмова від віри в зовнішні чинники [напр., «долю»], які визначають життєвий успіх.

Незважаючи на цікавість таких психологічних досліджень мотивацій підприємців і, відповідно, можливих пояснень їхньої схильності до того, щоб брати на себе відповідальність за ризик, пов'язаний із впровадженням результатів їхнього інакомислення, вже згаданий американський гуру підприємливого менеджменту Пітер Друкер стверджував, що пошук особливих психологічних рис серед підприємців є марною справою і взагалі неправильним із точки зору науки. Справа в тому, що гіпотеза про особливість психіки підприємців походить від помилкового ототожнення їхньої інноваційності з проривними «проблисками геніальності». Друкер стверджував, що історично, такого типу проривні інновації трапляються вкрай рідко, а тому не можуть вважатися основою світового чи суспільного економічного прогресу. Навпаки, підприємливість, за Друкером, слід розглядати як систематичний процес, який відбувається в деяких суспільствах [на мікрорівні — в компаніях], які залучають людей до пошуку можливостей покращення існуючого, радше ніж до творчого пошуку абсолютної новизни.

Друкер виділяє сім джерел підприємливих комерційних інновацій — чотири з них знаходяться всередині компаній чи галузей, і три — зовні. Внутрішні джерела є наступними:

1. Несподівані результати повсякденної діяльності [успіхи/невдачі], які можна використати для внесення збурення в чинний спосіб роботи підприємства чи галузі. Серед хрестоматійних прикладів такого типу успішних підприємливих інновацій можна назвати випуск компанією 3М наліпок «Post-It Notes», які були винайдені в результаті невдалого експерименту, націленого на створення більш цупкого клею.

2. Невідповідність між баченням реалій, якими вони є насправді та якими вони мали би бути. Як приклад цього типу успішної інновації Друкер описує історію виникнення транспортних контейнерів як засобу перевезення вантажів на кораблях. Виявляється, що в 1950-их роках вантажні компанії поступово почали відмовлятися від морських перевезень через постійне зростання термінів доставки. Для спасіння галузі більшість експертів радили суттєво збільшувати інвестиції в швидші [потужніші] кораблі — аж поки хтось не помітив, що затримки в перевезеннях насправді виникали не в результаті повільного плавання, а через неефективно витрачений час на завантаження кораблів. Із впровадженням контейнерів, завантаження поділилося на дві операції: дрібне завантаження самого контейнера, який одночасно може зберігати вантаж протягом певного терміну, і «гуртове» завантаження контейнерів на судна, що суттєво пришвидшило морські перевезення завдяки зменшенню часу затримки кораблів у портах.

3. Потреби чинних процесів, які не вирішені. Наприклад, автора цих рядків завжди дивувало, що найпопулярніша упаковка для молока в Україні — це м'який пакет, який, при тому, що він дешевий, надзвичайно незручний для зберігання в холодильнику. Процес зберігання можна полегшити надзвичайно простим пластмасовим держаком [черпак із ручкою], в який плавно входить стандартний пакет молока з відрізаним кутиком. [Повідомлення тим, кого може зацікавити дана можливість «трошки заробити»: подібні черпаки вже давно продаються в кожному супермаркеті Північної Америки, звісно, біля стелажа, де лежить молоко в пакетах].

4. Зміни в структурі галузі або вподобаннях споживачів, які залишаються непоміченими через ефект «невидимості лісу з-за дерев». З такими нововведеннями слід бути дуже уважними, оскільки те, що здається винахіднику інноваційним, часто виявляється абсолютно не потрібним споживачеві. Слід пам'ятати, що інновація має впроваджуватися в результаті реальних змін в уподобаннях, а не змін, які прогнозуються на майбутнє [в даному ракурсі слід пам'ятати про «пастку маркетолога»: «Ви — це ще не Ваш сегмент»]. Для прикладу, канадська компанія Orange Computers [рідний брат автора цих рядків був її засновником] ще в 1982 році пишалася тим, що випустила перший персональний комп'ютер із клавіатурою, що була відокремлена від корпуса комп'ютера. Хоча це й було інноваційно, ринок комп'ютерів ще «не доріс» до цієї новизни [споживачі не вбачали в ній цінності]. Два роки пізніше дана інновація стала цінністю для споживача, проте цією зміною уподобань скористалася вже не Orange, a її конкурент IBM.

Так само, як у випадку з останнім вищенаведеним внутрішнім джерелом інновацій, спираючись на зовнішні джерела [ті, які походять з-поза сфери повсякденної діяльності компанії], слід дуже уважно прослідковувати, чи ідентифіковані зміни в [макро] суспільному середовищі відображають реальні можливості для інноваційної підприємливості чи, радше, є примарами бажаного. Друкер визначає такі зовнішні джерела інновацій:

1. Демографічні зміни, наприклад, зміна попиту на певні продукти/послуги в зв'язку зі старінням населення, його гендерним розподілом, урбанізацією;
2. Зміни в цінностях, пов'язаних із демографічними змінами, комунікаційними технологіями чи політичною ситуацією;
3. Нові знання, виробництво яких вимагає, як правило, титанічних витрат часу й зусиль, через що компанії рідко займаються науковими розробками самостійно, зате часто використовують їх, пристосувавши до ринкових можливостей.

Друкер наголошує: підприємлива інноваційність цього типу реально трапляється вкрай рідко! Більшість успішних інновацій не впроваджуються в результаті тривалих розробок суттєво нових продуктів, які базуються на ґрунтовних наукових дослідженнях. Так само рідко реальні підприємці завдячують своїм комерційним успіхом якомусь одномоментному «проблиску генія», що призвів до творчого руйнування сталих систем у певній галузі. В реальному світі підприємці насправді не ризикують — вони прораховують можливі невдачі від своєї справи й діють так, щоб мінімізувати ризики. Часом [навіть часто], вони помиляються, оскільки психологія у них зовсім не «геніальна» — але, все ж таки, вони діють!

«ЛОНО» підприємливих інновацій

Що реально роблять підприємці, коли успішно комерціалізують інновацію? На думку дослідників Каца і Пітерса, дане запитання більш важливе, ніж мотиви чи психологія, що призводить до дії. В рамках даної статті, це питання можна сформулювати таким чином: якщо розглядати творчість і особистісну мотивацію до її запровадження як «фон» для інновацій, як саме потрібно діяти для того, щоб із фону вивести успішний комерційний продукт?

Відповідь на дане питання випливає з уже згаданої характеристики українських підприємців як інноваторів, але з відповідною зміною підходу, обумовленою тим, що йдеться про впровадження [комерціалізацію] новизни [«творчого руйнування» чинного стану], радше ніж задоволення латентного попиту.

Спочатку людина має помітити інноваційну ідею. Можливо, це звучить банально, але в житті далеко не кожному дано вміння вбачати можливості для впровадження новизни на ринку — в цьому, згідно з класиками, й полягає сутність «підприємливості»: вміння помічати можливості там, де інші на них не звертають уваги. До речі, особливий погляд на існуючі реалії навколишнього середовища [йдеться про прослідковування можливих «внутрішніх» джерел інновацій, за Друкером] не настільки частий, як це здається на перший погляд. Але помічена можливість для інновації ще не означає, що людина буде діяти з метою її впровадження чи комерціалізації.

1. «Лічба» [збирання, активізація, розрахунок] необхідних ресурсів — часу та грошей — для здійснення задуму. На відміну від поширеного в побуті стереотипу, успішні підприємці, насправді, не надто схильні до ризику — вони ризикують лише тими речами, які неможливо чітко прорахувати, а те, що можна [напр., потреби в інвестиціях та ймовірність їх повернення], вони точно обчислюють.

2. Обмеження. Кожен задум [інноваційна ідея] має бути «упакований» у певний продукт чи послугу, що можна продати. Ідей у житті буває дуже багато, проте лише деякі виявляються придатними для комерціалізації. Частина дії підприємця полягає у визначенні обмежень для інноваційної ідеї в стилі: «Це ми будемо робити, а ось це, хоча воно теоретично й можливе, має зачекати успіху попереднього».

3. Намір. Інноваційна ідея буде часто обговорюватися в колі знайомих особи, що її вигадала, проте поки немає «підприємливої дії», а саме [публічного] вияву наміру впроваджувати ідею, все залишається писаним вилами по воді.

4. Обмін. Для реалізації інновації необхідно, щоб хтось її купив або, принаймні, людина чи інституція [компанія], що має фінансувати дану ідею, «дала добро» на подальші дії. Саме тому вважається, що ключовою здібністю успішних підприємців є вміння «продати ідею» — обміняти задум на засіб його подальшої реалізації.

Прискіпливий читач помітить, що акронім «ЛОНО» містить перші букви чотирьох вищенаведених дій підприємця. Тут можна вбачати прикол автора, та в кожному жарті є доля правди: творчість призводить до «зачаття» ідеї; проте інновація потребує інкубаційного ґрунту, в який має потрапити ідея ще до того, як вона народиться на світ; а від прийнятності цього ж «лона» й залежить, чи ідея народиться успішно, чи ні.

Суть не в тому, скільки разів цикли повторюються, і навіть не в послідовності дій. Суть у тому, що самої творчості замало — для успішної підприємливості потрібна дія. В першу чергу, потрібна досить інакомисляча [в якомусь розумінні — «творча»] особа для того, щоб шукати можливості для інновацій там, де інші їх не бачать. Але навіть цього недостатньо, оскільки зі спостереженої можливості потрібно «вродити» реальну інновацію [а це вимагає залучення ресурсів]; упаковку [обмеження] ідеї у вигляді продукту чи послуги, які можна продавати; бажання впроваджувати інновацію; вміння її продати. «Просто творчості» тут явно замало...

Підприємливе суспільство

Згідно з міжнародним дослідженням творчості населення [відповідно, й суспільного середовища, яке підтримує вияви творчості], Україна демонструє далеко не найгірші результати в порівнянні з іншими державами світу. Питання залишається відкритим: чи здатні українці перетворити свою схильність до творчості на успішні підприємливі проекти світового масштабу?

В принципі, цей тип підприємливості мало відрізняється від «організаторських» навичок, яких українські підприємці набули впродовж пострадянського періоду. Але існує суттєва відмінність наголосу щодо підходу до економічної діяльності: якщо перші роки української незалежності дії підприємців були націлені на встановлення «порядку» в умовах хаосу, зараз акцент має бути переведений на «творче руйнування» встановленого порядку — а це далеко не тривіальна відмінність...

Оптимізм автора непримиренний: без зачаття немає родів, а середовище для зачаття ідей в Україні дуже непогане. Далі справа за тими «інакомислячими», що зможуть створити сприятливе інкубаційне «лоно» для ідей, що лежать на поверхні; а з цього «лона» народжуватимуться ті інновації, які зруйнують тенденцію до рівноваги в кожній зі своїх галузей — і зроблять це не лише на рівні маленької України, а вже в масштабах не надто творчої чи підприємливої планети Земля.

Використані джерела:

1. Drucker, Peter F. Innovation and Entrepreneurship: Practice and Principles NY: Harper&Row, 1985.
2. Katz, J. A. And Peters, S. «Understanding the entrepreneur in the growth process: a review and theory» International Journal of Entrepreneurship and Innovation Management, vol. 1, No. 3/4, pp. 366#380, 2001.
3. Kets de Vries, M. «Complex» Executives I have «Met» in Coaching and Consulting» INSEAD Faculty and Research Working Paper 2006
4. McClelland, David C. The Achieving Society. Princeton: D.Van Nostrand, 1961.
5. McMillan, J. and Woodruff, C. «The Central Role of Entrepreneurs in Transition Economies» Journal of Economic Perspectives, Vol. 16, No. 3, pp. 153#170, Summer 2002.
6. Schumpeter, J.A. «The Fundamental Phenomenon of Economic Development» in Kilby, Peter [ed.] Entrepreneurship and Economic Development. New York: The Free Press, 1971.
7. Failed Invention Museum.

Про автора:

Михайло Винницький, викладач з продажів та філософії бізнесу, Києво-Могилянська Бізнес-Школа [kmbs].

¹ Джерело: McMillan & Woodruff «The Central Role of Entrepreneurs in Transition Economies» 2002.