Говорячи про війну, ми повинні згадувати саме про це найдорожче, що є в кожної людини. Бо, як не дивно, саме війна і є тим масово безглуздим процесом, де люди, заради досягнення ними самими вигаданих цілей, убивають одне одного, не зважаючи на кількість покладених життів.
Отже, відкинувши всі можливі реляції щодо необхідності чи героїчності таких заходів, саме позбавлення життя і вбивства є головною дією так званої сукупності дій між державами, народами або класами всередині держави. А отже, якщо війна є найвищим ступенем загострення взаємин у країні або між країнами та є організованим конфліктом, що ведеться із застосуванням засобів вбивства групами людей, які діють за планом та пафосними визначеннями, то все-таки йдеться про збереження або позбавлення життя людини.
Життя людини — ось що є справжнім робочим матеріалом війни. Зовсім не здобутки чи поразки, не збережені або втрачені території чи інтерес, а лише людське життя. Тож важко уявити, чому люди, розуміючи цінність життя, із покоління в покоління, упродовж усієї своєї історії віддають своє або позбавляють його когось іншого. У це важко повірити, це важко зрозуміти. Проте мовчазний цвинтар в Джебель-Сахабі, що в Північно-Східній Африці, лише підтверджує, що людство вдавалося до воєн (масових вбивств) майже від свого заснування.
Люди народжувалися, зростали, будували сім’ї, об’єднувалися в племена, потім — у держави й весь час шукали причини вбивати одне одного. Опісля недовго каялися, важко відроджувалися, і знову все повторювалося. Людські долі, як залишки розтрощеного війною чийогось життя, знаходили нове життя для того, щоб більше нічого цього не повторити. Але історія, а насправді самі люди, вели далі одне одного протоптаною й удосконаленою стежкою до війни та вбивств.
До чого ця філософія про людське життя? Вона до того, що саме ці люди згодом створили не лише воїнів, яких готували вбивати, а й справжню науку, яка на противагу, скажімо, медицині, завуальовувала процес вивчення такого явища як вбивства людей за допомогою наукових методів, проте чітко встановлювала закономірності виникнення самого процесу, його розвиток і перетворення саме в інтересах раціонального використання у практиці воєн.
Знання, як і самі вбивства, постійно героїзувалися й удосконалювалися. Можете не вірити в існування Сунь-дзи, проте трактати, яким тисячі років, не втратили актуальності донині. Щоправда, наше покоління, мабуть, стане чи не останнім свідком дієвості його постулатів. Бо рівень розвитку науки про людські вбивства, науки про війну нині досяг того рівня, про який і попереджав Сунь-дзи. Закони війни діятимуть доти, доки нею керуватимуть люди. Надалі, попри бажання людей вбивати роботами, саме роботи вочевидь вбиватимуть людей.
Отже, все це я написав для того, щоб нагадати: ті, кого доля чи обов’язок привели до зброї, мають бути готовими відповідати не лише за виконаний чи не виконаний наказ, а й за найголовніше, що є в цьому світі — за людські життя. Так само як нейрохірург чи онколог щодня постає перед вибором рятувати чи констатувати чиєсь втрачене життя, військовий щомиті має перебувати в такому стані, де вся повнота впливу саме в його руках.
Щоб показати важливість воєнної науки та ролі в ній Клаузевіца, ще раз згадаю Сунь-дзи. Наразі закони, виписані ним, діють. Полководець, який розуміє війну, є володарем долі народу й господарем безпеки держави. Як колишній Головнокомандувач ЗСУ, як людина, яка з дитинства мріяла стати військовим, а згодом довго вчилася воювати й воювала рівно 10 років, візьму на себе право повести мову про те, що мені найближче — про військову науку та про теорію війни. Скажу одразу: саме Карла фон Клаузевіца я вважаю не лише найвидатнішим військовим теоретиком, а й практиком та основоположником теорії війни.
Бо коли ми говоримо про військову науку й теорію війни, то маємо бути чесними й казати правду. Лише від ступеня опанування цією наукою, залежатиме не тільки успішність бойових дій, а й найголовніше — скільки людських життів буде врятовано під час цього жорстокого процесу.
Що ж нам тоді робити з Клаузевіцом? До чого він тут, скаже вчорашній менеджер із продажів чи тренер з фітнесу, який нині вже має у своєму підпорядкуванні тисячі живих солдатських душ, які, своєю чергою, під час кожного ворожого пострілу подумки згадують свого командира? А річ ось у чому.
Клаузевіц, по-перше, був чесний. Він вказував на те, що в центрі явища «війна» лежить саме насильство. Не популізм про відрядження офіцерів до солдатів в окопи, не погані генерали й президенти та вдалі маневри на електронних засобах, не яскраві інтерв’ю героїв минулої епохи, а саме насильство. «Знищення ворожих збройних сил, — писав він у своїй праці, — перша й переважна мета з усіх, які можуть бути на війні».
Ось де є надія, що 26-річний комбриг або генерал з політики, відкривши саме цю книжку, зрозуміє: відповідальність за життя — найвищий обов’язок на шляху до майбутньої слави. Щоб ці життя зберігати, потрібно багато вчитися, якщо навіть на це немає часу.
Присвятивши вивченню військової справи майже 10 років академічно і всю службу практично, можу з упевненістю заявити, що жодного покрокового алгоритму або інструкції для полководця чи командира немає. У тому і складність військової науки — її потрібно зрозуміти.
Це підтверджує і Клаузевіц, який не збирався писати інструкцію для полководців, а навпаки, докладаючи чималих зусиль працював над абсолютною теорією війни. Що означає абсолютна? А те, що теорія має бути актуальною в усі часи й за всіх обставин, витримати будь-яку перевірку: досвідом, історією та логікою.
Що ще корисного є в його праці для нас, і чому це видання таке доречне саме зараз?
Справді, Клаузевіца цікавили лише військові дії останніх, мабуть, 150 років. Головно — наполеонівські. І саме він першим побачив принципові відмінності між так званими «кабінетними війнами» XVII–XVIII століть та несподіваними, стрімкими кампаніями Наполеона Бонапарта, які ставили за мету не виснажити, а зруйнувати ворога.
А вивчаючи особливості військової революції, що відбувалася наприкінці XVIII — початку XIX століть, саме Клаузевіц став першим, хто розрізнив обмежену та тотальну війну.
Стану на бік деяких дослідників, які вважають, що Клаузевіцу належить теорія тотальної війни, яка у XX столітті набула форми світових воєн і забрала мільйони життів. Чи не здається вам дивним, що зміна природи війни й опис теорії війни на виснаження може стати новим типом війни з наслідками вже у XXI столітті? Методика, за якою Клаузевіц виявив закономірності розвитку війни, чинна саме зараз. Ще є шанс зберегти людство.
Надважливо — щодо класичної концепції природи війни саме у Клаузевіца зрозуміти роль усіх інститутів держави й суспільства, усіх соціальних груп, класів, еліти й народних мас у процесі історичних криз і катастроф, що супроводжувалися війнами.
Він постійно нагадує, що війни зазвичай ведуться з політичними, а не військовими цілями і приводяться в дію не тільки фізичними, а насамперед духовними силами.
Головна ідея Клаузевіца — «війна є тільки продовженням політики іншими засобами». Смислом війни є не виграні битви, а реалізація політичних цілей держави. Справедливість цього постулату поза сумнівом, і головне — дає змогу тверезо дивитися на сучасну ситуацію та популістські прогнози й заяви далеких від воєнної науки людей.
Передовсім війна є політичним явищем, тож, зважаючи на своє підлегле становище, об’єктивно еволюціонує разом із політикою. Найважливіша заслуга Клаузевіца полягає в обґрунтуванні висновку, що війна схильна до змін, а вони відбуваються відповідно до змін політики. Цей висновок, завдяки безперервності процесу розвитку й мінливості політики, актуальний донині, і можливо, дає відповідь на підходи до її ведення.
В умовах, коли війна триває в Україні вже дванадцятий рік, а увесь світ не хоче це бачити, професійна військова думка вже не може обмежуватися тільки технологічною проблематикою підготовки й ведення війни, а змушена вступати в гостру полеміку з активними осудами й запереченням війни як суспільного явища саме з тими, від кого залежить наша перемога та виживання.
Старого світу, на жаль, уже не існує, імовірно, він знову став двополярним. Війни вестимуться, як не дивно, насамперед за ресурси.
Подобається це нам чи ні, але ми знову живемо у світі права сили, а не сили права. Жити нині під захистом міжнародного права просто неможливо. А отже, перше що потрібно зробити, — відкинути ілюзії.
Ми житимемо рівно стільки, скільки існуватиме наша Армія. Та Армія, яка подолає не тільки зовнішніх ворогів, а й популістів та шахраїв, які роблять країну слабкою.
Валерій Залужний,
посол України у Великій Британії,
Головнокомандувач ЗСУ (2021–2024)
