Автор: Северин Боецій

III. Р4

Але ж високі посади, прийнято вважати, приносять шану й повагу тим, хто їх обіймає. Та хіба маґістратські уряди мають у собі таку силу щодо самих урядовців — засівати їхні душі чеснотами чи викорінювати з них щось хибне? Тут якраз навпаки: магістратська висота не проганяє, а лиш висвітлює людську нікчемність. Ось чому так часто обурюємось, що та чи інша посада опинилась у руках найостаннішого нікчеми. Ще ж Катулл називав Ноннія, що засів на курульному кріслі, огидним чиряком. Хіба не бачиш, яким безчестям обертається для негідників жадані для них почесті? А не осяяла б їх слава, то й негідність їхня не була б на такій видноті. І, врешті, чи тебе самого хай які великі небезпеки могли спонукати, щоб на маґістратській службі ти був разом із Декоратом, коли зауважив у ньому вдачу найогиднішого лестуна й нашіптувача? Не можемо ж з огляду на почесті достойними вважати тих, хто, на наше переконання, недостойний самих почестей. І навпаки: коли побачиш когось обдарованого мудрістю, то чи можеш допустити думку, що він чи то поваги не достойний, чи самої мудрості, якою наділений?

— Звісно ж, ні.

— Чесності-бо притаманна власна гідність, яка тут же, хай лиш поєднується з кимось, — на нього й проливається. Оскільки ж тим почестям, що йдуть від люду, на те не спромогтися, то, очевидно, вони й не мають у собі власної краси й гідності. Тут ось на що слід особливо зважити: якщо хтось стає тим нікчемнішим, чим більше люду його зневажає, а достойнішим не зроблять почесті, хоч як ними хизуйся перед більшістю, то звідси висновуємо, що почесті ведуть до більшої зневаги радше негідників, але — не безкарно: негідники не залишаються в боргу перед почестями — плямують їх своїм дотиком до них.

Аби тобі знати, що справжньої поваги неможливо осягнути через оті подібні до тіней почесті, зваж іще й на таке. От якби якийсь чоловік, що неодноразово втішався посадою консула, випадково потрапив до чужинецького люду — чи зажив би там поваги лише тому, що обіймав ті почесті? А був би це природний, властивий почестям дар, то вони б не втрачали своєї ваги серед будь-якого люду; скажімо, вогонь: хоч би де його запали — всюди зігріватиме. Але якщо така властивість не притаманна почестям, а лиш оманлива думка людей їм ту силу приточує, то вони одразу ж і розпливаються, мов та мряка, тільки-но сягнуть тих народів, які й не вважають їх жодними почестями. Та це ми про чужоземні племена, а хіба серед тих, де вони виникли, чи такі вже постійні почесні посади? От претура, чимала у свій час влада, нині — пусте слово, одна лишень прикра завада для сенаторського стану. Якщо колись піклування про забезпечення хліба для народу щось таки значило, то хіба знайдеш тепер непримітніше заняття? Одне слово, яке ми уже сказали щойно, в чому немає власної краси, те навперемінно то зблискує, то затьмарюється, залежно від думки того чи іншого користувача. Отож якщо почесті не спроможні принести людині повагу, якщо на додачу й самі вони беруться брудом, потрапляючи до рук негідника, якщо зі зміною часу вони втрачають свій блиск, якщо знецінюються залежно від думки загалу, — то що ж вони мають у собі від очікуваної краси, що вони, врешті, таке, щоб їм надавати перевагу над іншим?

Джерело: Боецій С. "Розрада від філософії" (пер. з лат.). — Основи, — 2002.