У праці Нікколо Макіавеллі «Державець» чимало прагматичної мудрості, спрямованої на досягнення вагомих лідерських цілей. Та, як влучно зазначали критики його часу, ключове послання зводиться до відомої формули: «мета виправдовує засоби».
Хоча сьогодні цей твір часто сприймають як застарілий підручник із завоювання та утримання влади, утилітарні висновки Макіавеллі дивовижно перегукуються з тим, як сучасні лідери, орієнтовані на результат, раціоналізують власні досягнення, — пише у своїй книзі «The Contemplative Leader» Патрік Боланд (Patrick Boland), консультант із лідерства, executive-коуч, психотерапевт і тренер, який працює з керівниками та організаціями різних галузей по всьому світу.
Ми часто забуваємо, що спосіб нашої участі в будь-якій справі — це мовчазне повідомлення про те, якими лідерами ми є. Це впливає на якість нашої присутності на зустрічах, на глибину зв’язку з іншими та на силу нашого впливу в організаційному контексті. Коли фокус зміщується лише на результат, ми стаємо надто «операційними», не помічаючи, якими засобами цього результату досягаємо. Справжнє лідерство вимагає балансу між засобами та метою. Саме тут цінність контемплятивного (споглядального) підходу стає незамінною.
Переформулювати поняття лідерства як здатність впливати — це перший крок до усвідомленої відповідальності за те, що і як ми робимо. У світі, де все зовнішнє змінюється, нам необхідно звернутися до внутрішнього — до того, що для нас істинне, значуще й незмінне. Лише тоді можна вибудувати міцний фундамент для власного «чому» та «як» лідерства.
Ми можемо вести інших лише настільки далеко, наскільки пройшли самі. Ми здатні взаємодіяти з іншими лише настільки глибоко, наскільки вже взаємодіємо із собою. Наш потенціал вести за собою народжується з надлишку внутрішньої присутності та зв’язку із власним центром.
Яким би досвідченим не був лідер — у знанні бізнесу, людей чи власних компетенцій, — невизначеність майбутнього та складність сучасних системних взаємозв’язків вимагають відмови від «порад і технік» як базової моделі лідерства. Потрібна здатність утримувати напругу між автентичним впливом і прийняттям того, що контроль ніколи не буде повним. Споглядання вчить дивитися на світ із позиції смирення — визнавати, що ми не маємо всієї інформації, не завжди знаємо, що робити, і що кожна ситуація приховує більше, ніж здається. Але замість того, щоб впасти у відчай, ми можемо спрямувати увагу на досвід «тут і тепер», учитися бути в процесі.
Споглядальне лідерство орієнтоване і на процес, і на результат. Воно дарує впевненість без пихи — дозволяє відчути ситуацію, а не проєктувати в неї власну інтерпретацію. Ми слухаємо інших, бо навчилися слухати себе. Ми не тікаємо від труднощів — вони навчають нас розпізнавати, коли діємо з позиції страху чи нестачі. Це формує усвідомлення глибинних мотивів наших «великих цілей».
Споглядальні лідери відчувають різницю між дією задля самоутвердження та дією, народженою з внутрішньої переконаності. Вони не прагнуть керувати будь-якою ціною. Для них влада, статус і самодоказ не мають вирішального значення. Справжня цінність — у тому, як вони вкладають свою енергію в те, що вважають вартим лідерства.
Реальні виклики лідерства рідко мають прості розв’язання. Вони потребують тонкого мислення, яке приймає неоднозначність. Саме тут вступає в дію недвоїстий спосіб мислення — уміння тримати дві протилежності водночас:
- Я можу бути дружнім із колегами, зберігаючи при цьому професійні межі.
- Я можу відстоювати власні рішення, навіть якщо рада директорів буде ними невдоволена.
- Я можу рекомендувати злиття, усвідомлюючи, що не здатен передбачити всі наслідки через п’ять років.
Недвоїсте мислення вчить нас менше прив’язуватися до контролю результату. Це «відпускання» відкриває простір для природних змін і розвитку — фундаментальних для будь-якої системи. Коли ми звільняємося від припущень про те, яким має бути лідерство, починаємо бачити реальність такою, якою вона є.
Мета дуалістичного мислення — втримати контроль, натомість недвоїстого — бути відкритим до того, що розгортається. Парадокс полягає в тому, що саме така відкритість створює умови для змін більших, ніж ми могли спланувати. Теорія парадоксальних змін говорить: лише коли ми припиняємо намагатися контролювати, як і коли станеться трансформація, — вона нарешті стає можливою.
Споглядальне лідерство довіряє процесу: великі результати народжуються з великих шляхів. Коли стратегія вже визначена, фокус переходить на сам процес. Ця «і те, й інше» логіка мислення — головна відмінність споглядального лідерства. Воно концентрується на:
- і фінансових показниках, і людях;
- і результаті, і шляху до нього;
- і особистій вигоді, і впливі на організацію та спільноту.
Лідер, який діє зі стану неприв’язаності, уміє жити в парадоксі — приймати напругу невизначеності. Замість прагнення все контролювати, він зосереджується на присутності, уважному слуханні та зв’язку зі своїм оточенням. Саме в цій внутрішній тиші народжується зрілість, яка веде до глибоких, а не поверхових змін.
Ілюстрація: unsplash.com
Менеджмент.Книги: телеграм-канал для управлінців