Людина, яка зламала капіталізм
Коли у 1981 році Велч очолив GE, це був не найкращий час в економічній історії Америки. Бум після Другої світової війни доживав останні дні: промислові гіганти падали під власною вагою, а іноземні компанії, особливо з Японії та Німеччини, вривалися на американський споживчий ринок зі швидкістю супермагістралей. GE, на той час одна з провідних компаній країни, також знемагала в умовах повільного зростання.
«Нейтронний Джек» скоротив чисельність персоналу та запровадив щорічну схему ранжування працівників, яка вимагала звільнення працівників, що перебували в найнижчому децилі. Бізнес-підрозділи компанії повинні були бути №1 або №2 на своєму ринку, інакше вони були «викинуті на смітник». Тим часом Велч погнався за новими можливостями зростання у сфері фінансових послуг та медіа — невдовзі лише на GE Capital припадало більше половини прибутків компанії.
Цей надзвичайний забіг зробив Джека Велча легендою свого часу. В останні роки його роботи в GE щорічно з’являлося близько 8000 статей про Велча — «більшість із них були улесливими за тоном», зауважує Геллес. Великі компанії по всій країні змагалися за те, щоб найняти його протеже в якості своїх гендиректорів. Тим часом, GE зробила Велча одним із найбагатших людей у світі:
Відмінність у розповіді Геллеса про історію Велча полягає в тому, що він майже повністю зосереджується на негативних зовнішніх факторах. Він стверджує, що підхід Джека Велча до корпоративного управління спирався на «темне мистецтво» скорочення, укладання угод і фінансіалізації — останнє з яких ледь не потопило компанію, коли криза субстандартного кредитування обрушила світову економіку через десять років після того, як він пішов у відставку. Геллес називає цю трійцю тактик «велчизмом» і протягом всієї книги звинувачує Велча в її популяризації та поширенні її витрат на американських робітників та економіку.
Ці витрати добре відомі і незаперечні. У 2009 році сам Велч засудив акціонерний капіталізм як «найтупішу ідею в світі» — на що Геллес відповідає: «Це твердження з боку Велча було сміхотворним».
Але чи є Джек Велч тим монстром, який самотужки випотрошив американське виробництво та інновації і перетворив американську мрію мільйонів робітників і менеджерів середньої ланки на кошмарний сон про стагнацію заробітної плати і мізерні пенсії? Навряд чи. Велч «носив воду» для таких економістів, як Мілтон Фрідман, політиків, як Рональд Рейган, і людей, які їх підтримували — тобто потужних і багатих інвесторів, які не дбали ні про що, окрім зростаючих прибутків. У грі також були структурні сили: зростаюча економічна міць Японії, Німеччини, а потім і Китаю; вільна торгівля і дерегуляція; занепад профспілок і зростання глобального трудового арбітражу; і надмірно поблажливий уряд. Велч не несе відповідальності за дух суспільства, зображений у таких фільмах, як «Волл-стріт» Олівера Стоуна. Він осідлав хвилю, і, можливо, допоміг збільшити її амплітуду, але він не створював і не контролював її. Жодна людина не може цього зробити, якою б великою вона не була.
Хоча книга «The Man Who Broke Capitalism» слугує довгоочікуваною протиотрутою для полиці, повної агіографічних книг про Велча, включаючи його мемуари та посібники з менеджменту, вона також є стомлюючою полемікою і невірним прочитанням сучасної історії бізнесу та культури управління, одержимої акціонерами, що виникла у 1980-90-х роках. Гірше того, намагаючись перетворити Джека Велча на «солом’яного собаку» за жадібність, егоїзм і недалекоглядність кількох поколінь, Геллес ігнорує ширший структурний і суспільний тиск, що призвів до створення економічної системи, яка виявилася несправедливою і нестійкою.
За матеріалами MIT Sloan Management Review