Людина, яка зламала капіталізм
«Історія світу — це біографії великих людей», — писав шотландський історик XIX-го століття Томас Карлайл (Thomas Carlyle). У книзі «The Man Who Broke Capitalism: How Jack Welch Gutted the Heartland and Crushed the Soul of Corporate America — and How to Undo His Legacy» («Людина, яка зламала капіталізм: як Джек Велч випотрошив серце і розчавив душу корпоративної Америки — і як виправити його спадщину») бізнес-репортер The New York Times Девід Геллес (David Gelles) намагається реанімувати застарілу теорію лідерства «великої людини», але в досить дивний спосіб. Він називає покійного Джека Велча (Jack Welch), екс-CEO General Electric, — якого журнал Fortune у 1999-му оголосив «менеджером століття» — злим натхненником, що стоїть за низкою економічних негараздів, пов’язаних із диким акціонерним капіталізмом, але не приділяє достатньої уваги їх першопричинам.
Коли у 1981 році Велч очолив GE, це був не найкращий час в економічній історії Америки. Бум після Другої світової війни доживав останні дні: промислові гіганти падали під власною вагою, а іноземні компанії, особливо з Японії та Німеччини, вривалися на американський споживчий ринок зі швидкістю супермагістралей. GE, на той час одна з провідних компаній країни, також знемагала в умовах повільного зростання.
«Нейтронний Джек» скоротив чисельність персоналу та запровадив щорічну схему ранжування працівників, яка вимагала звільнення працівників, що перебували в найнижчому децилі. Бізнес-підрозділи компанії повинні були бути №1 або №2 на своєму ринку, інакше вони були «викинуті на смітник». Тим часом Велч погнався за новими можливостями зростання у сфері фінансових послуг та медіа — невдовзі лише на GE Capital припадало більше половини прибутків компанії.
«Під час перебування Велча на посаді, GE демонструвала річне зростання ціни акцій приблизно на 21% на рік, значно випереджаючи S&P 500 навіть під час історичного бичачого ринку», — пише Геллес. «Коли Велч зайняв посаду, GE коштувала $14 млрд. Два десятиліття потому — $600 млрд, ставши найдорожчої компанією в світі».
Цей надзвичайний забіг зробив Джека Велча легендою свого часу. В останні роки його роботи в GE щорічно з’являлося близько 8000 статей про Велча — «більшість із них були улесливими за тоном», зауважує Геллес. Великі компанії по всій країні змагалися за те, щоб найняти його протеже в якості своїх гендиректорів. Тим часом, GE зробила Велча одним із найбагатших людей у світі:
«У 2000 році, в його останній повний рік на посаді, компенсаційний пакет становив $122,5 млн», — розповідає Геллес. «Кар’єра, заснована на компенсації акціями, окупилася. Врешті-решт, Велч володів приголомшливим 21 мільйоном акцій GE, які на піку коштували приблизно $1 мільярд».
Відмінність у розповіді Геллеса про історію Велча полягає в тому, що він майже повністю зосереджується на негативних зовнішніх факторах. Він стверджує, що підхід Джека Велча до корпоративного управління спирався на «темне мистецтво» скорочення, укладання угод і фінансіалізації — останнє з яких ледь не потопило компанію, коли криза субстандартного кредитування обрушила світову економіку через десять років після того, як він пішов у відставку. Геллес називає цю трійцю тактик «велчизмом» і протягом всієї книги звинувачує Велча в її популяризації та поширенні її витрат на американських робітників та економіку.
Ці витрати добре відомі і незаперечні. У 2009 році сам Велч засудив акціонерний капіталізм як «найтупішу ідею в світі» — на що Геллес відповідає: «Це твердження з боку Велча було сміхотворним».
Але чи є Джек Велч тим монстром, який самотужки випотрошив американське виробництво та інновації і перетворив американську мрію мільйонів робітників і менеджерів середньої ланки на кошмарний сон про стагнацію заробітної плати і мізерні пенсії? Навряд чи. Велч «носив воду» для таких економістів, як Мілтон Фрідман, політиків, як Рональд Рейган, і людей, які їх підтримували — тобто потужних і багатих інвесторів, які не дбали ні про що, окрім зростаючих прибутків. У грі також були структурні сили: зростаюча економічна міць Японії, Німеччини, а потім і Китаю; вільна торгівля і дерегуляція; занепад профспілок і зростання глобального трудового арбітражу; і надмірно поблажливий уряд. Велч не несе відповідальності за дух суспільства, зображений у таких фільмах, як «Волл-стріт» Олівера Стоуна. Він осідлав хвилю, і, можливо, допоміг збільшити її амплітуду, але він не створював і не контролював її. Жодна людина не може цього зробити, якою б великою вона не була.
Хоча книга «The Man Who Broke Capitalism» слугує довгоочікуваною протиотрутою для полиці, повної агіографічних книг про Велча, включаючи його мемуари та посібники з менеджменту, вона також є стомлюючою полемікою і невірним прочитанням сучасної історії бізнесу та культури управління, одержимої акціонерами, що виникла у 1980-90-х роках. Гірше того, намагаючись перетворити Джека Велча на «солом’яного собаку» за жадібність, егоїзм і недалекоглядність кількох поколінь, Геллес ігнорує ширший структурний і суспільний тиск, що призвів до створення економічної системи, яка виявилася несправедливою і нестійкою.
За матеріалами MIT Sloan Management Review
|
