Економіка: райдужні очікування і сумна реальність
Намагаючись зрозуміти, що пішло не так, спричинивши глобальну фінансову кризу 2007-2009 років, економісти, політологи та історики звертаються до періоду після Другої світової війни. Що, зрештою, цілком зрозуміло, бо можна припустити: те, що зараз відбувається у світовій політиці та економіці, є продуктом еволюції інституцій, заснованих після війни. Але набагато менш очевидним є відповідь на питання — чому хід цього розвитку виявився саме таким і що це означає для нашого майбутнього. Точка зору на це, яку висловлює Марк Левінсон (Marc Levinson) у своїй новій книзі «An Extraordinary Time: The End of the Postwar Boom and the Return of the Ordinary Economy» («Неймовірні часи: завершення післявоєнного буму та повернення економіки “як завжди”»)1, є не надто оптимістичною.
Історик і публіцист Марк Левінсон здобув визнання завдяки книзі книзі «The Box» («Скриня») — неочікувано феєричного висвітлення на перший погляд такої малоцікавої теми, як історія вантажних перевезень. «An Extraordinary Time» — це також не менш захоплююча сага, де представлено розвиток світової економіки, починаючи з завершення Другої світової війни. Поворотною миттю економічної епопеї, на думку автора, став жовтень 1973-го, коли розпочалася нафтова криза, перед якою раптово вибухнула війна Судного дня (збройний конфлікт між Ізраїлем і Сирією та Єгиптом). За версією Левінсона, цей момент став розділовою лінією післявоєнної доби: позаду залишилися десятиліття на диво швидкого зростання, переваги від якого отримували широкі верстви суспільства, і настав період нерівномірного прогресу, який приніс із собою поглиблювання нерівності.
Автор нам нагадує — якими похмурими були економічні перспективи після капітуляції нацистської Німеччини та імперської Японії. Коли більша частина світу перебувала в руїнах, як переможцям, так і переможеним бракувало валюти на імпорт базових товарів, не кажучи вже про закуп будматеріалів для відбудови зруйнованих міст і сіл. А економісти висловлювали побоювання, що демобілізація знов ввергне промислово-розвинуті економіки в депресію. Навіть багаті країни були далекі від того, що зараз ми називаємо «модерністю». Так, 1948-го у Франції лише одне домогосподарство із тридцяти мало холодильник.
Потім настали три десятиріччя неймовірного зростання. «Славетне тридцятиріччя» у Франції, німецьке «чудо на Рейні», японське «економічне чудо» — в цей період кардинально змінилося життя величезної кількості людей. Родини, які не знали — чи матимуть щось на обід та вечерю, які втікали з домівок під час війни, намагаючись зберегти життя, зненацька опинилися в оточенні телефонів, телевізорів, автомобілів та наповнених продуктами холодильників. Це нове відчуття достатку та безпеки не затьмарила навіть тінь холодної війни.
Проте в 1970-тих ця епоха почала наближатись до кінця — спад, спочатку поступовий, перейшов у різке падіння. Автор показує, як став гальмуватися ріст продуктивності та як «привід» інфляції, з'явившись одного разу, залишився назавжди. Соціальне напруження, яке накопичувалось із 1960-тих, почало виливатися назовні. Поглиблення нерівності, припинення зростання заробітної плати, фінансова нестабільність — ці вирази, які увійшли тоді до ужитку, задали тон економічним дискусіям на десятиліття вперед. Похитнулася віра в компетентність та чесність високопосадовців. Під час економічного буму швидкі темпи росту згладжували майже всі невдалі інтервенції держави — тому навіть найбільш «криворукі» представники уряду та центробанку виглядали геніям. Але в 1970-тих те, що давало ефект раніше, раптово перестало працювати. Програми стимулювання економіки давали нові поштовхи інфляції, але ніяк не допомагали скоротити безробіття. Промислова політика більше не сприймалася як надійний шлях до вищої продуктивності.
Проте, як зазначає автор, така безпорадність не спричинила вибуху прозріння. Навпаки, «мудреці» нової хвилі й надалі скорочували податки, ослаблювали регуляторні вимоги, приватизовували державні підприємлива та позбавляли профспілки реального впливу. Можливо, без цього стан економіки був би ще гіршим, але така зміна курсу ніяк не допомогла запобігти поглибленню нерівності, а, крім цього, збільшення доходів та продуктивності навіть не наблизилося до рівня славних післявоєнних часів.
У такому стані справ немає нічого дивного, — стверджує Левінсон. Бо «золотий вік» був продуктом відхилення від нормального економічного розвитку. У попередні десятиліття такі технологічні інновації, як електрика й автоматизація, були суттєво недовикористані приватним сектором через Велику депресію та війну. Також у ці періоди скоротилися обсяги корпоративних інвестицій і споживання. А після війни «цунамі» інвестицій у виробничі потужності, інфраструктуру та освіту стали «паливом», що дозволило на порядки збільшити кількість робочих місць та забезпечити зростання доходів, а щедрі соціальні пільги дали поштовх зльоту споживчого попиту. Крім усього, уряди працювали над тим, щоб знов «склеїти» в одному цілому глобальну торгівлю й фінансову систему і з прогресом цієї інтеграції темпи зростання прискорювалися ще більше. Рідко коли в історії мав місце такий потужний одномоментний виплеск економічного потенціалу.
Але у 1970-тих це коло було розірвано. Люди втрачали впевненість у завтрашньому дні у міру того, як їхні доходи скорочувались, а «сіті» соціального захисту ставали все тоншими. В цьому не було якогось злого умислу — просто економіка поверталася до свого нормального стану. Висновок, на який нас наштовхує книга, ще більш песимістичний, ніж її зміст. Слід прийняти як факт недолугість політиків, котрі не спромоглися переломити хід економічного розвитку, та змиритися з тим, що для більшості людей рівень життя більше не підвищуватиметься, — до такої думки підводить нас автор.
За матеріалами strategy+business.
1 Книга увійшла до переліку «Найкращі бізнес-книги 2017-го року» в категорії «Економіка» за версією strategy+business.
|
