Чому українській освіті потрібна нова стратегія?

Якщо освіта формує людину, вона не може залишатися лише справою окремої школи. Школа, громада, бізнес і держава перебувають у спільному просторі відповідальності, хоча не завжди поділяють спільне бачення її смислу та цілей.

Чому радянська спадщина досі впливає на школи? Яку роль у розвитку освіти відіграють громади, директори й батьки? Як формувати унікальність і ідентичність українських шкіл? Чи потрібна Україні нова стратегія освіти? Що має стати головною цінністю сучасної школи?

Ці та інші питання обговорювалися у відвертій розмові за участі Олександра Саврука, декана Києво-Могилянської бізнес-школи, та Руслана Гурака, голови Державної служби якості освіти України.

• Освіта не зводиться до накопичення інформації. Знання формуються всередині людини, а не передаються ззовні — середовище лише створює провокацію для їх виникнення. Звідси випливає критерій цінності будь-якого знання: воно має бути застосовним. Коли людина отримує концепт, який можна реалізувати на практиці, знання закріплюється природним шляхом і викликає зацікавленість. Коли ж матеріал нав’язується програмою, традицією чи чиїмось рішенням без цього практичного виміру, він перетворюється на баласт, який заважає засвоювати актуальні речі.
• Систему освіти незалежної України досі формує архітектор, якого вже немає, — Радянський Союз 1920-х років. Ця система вросла коренями в суміжні інституції (міністерства економіки, охорони здоров’я, молоді і спорту), тому вийти з цієї колії важко навіть за наявності розуміння, що щось не так. Проблема в тому, що спроби вдосконалити стару систему, накладаючи на неї нові підходи — soft skills, європейські стандарти, — не приживаються, бо процеси й логіка залишаються старими. Виникає ситуація, коли декларована цінність не збігається з тим, що відбувається на практиці, і діти та батьки дуже швидко й тонко це відчувають, що породжує фрустрацію на рівні всієї системи.
• Хороша стратегія в освіті — це коротке, чітке, «заточене» смислове визначення (приклад: закон про освіту УНР — півтори сторінки), а не розлогі, «барокові» документи. Стратегія працює через заточені смислові, часом метафоричні формулювання, які людина здатна одразу схопити; коли ідея розбивається на тисячу дрібних елементів для звітності, вона розмивається.
• Коли систему починають оцінювати виключно кількісними показниками (бали ЗНО тощо), цифри поступово витісняють і знищують саму ідею, заради якої система існувала.
• Товариство «Просвіта» кінця ХІХ століття мало гранично зрозумілу стратегічну мету: без власної держави й школи з українською мовою викладання об’єднати націю через спільні символи (ювілеї Шевченка, Франка) і подолати неписьменність, причому це робилося знизу, ініціативою й коштом звичайних людей.
• Щоб стати патріотом країни, людина спершу має стати патріотом малої батьківщини, і школа — один із перших провідників цього відчуття причетності до землі. Показово, що за даними PISA український показник відчуття приналежності дитини до закладу освіти нижчий, ніж у Європі, хоча інтуїтивно можна було очікувати протилежного.
• Керівники громад, розбираючись із новою для себе роллю після реформи децентралізації, часто працюють з освітою «по-господарницьки» (дах, стіни, фундамент), не заходячи на рівень стратегічних рішень. Аналогічна роз’єднаність існує й усередині школи: кожен вчитель бореться за власний предмет і кількість годин, є «зіркою сам по собі», але відсутня узгоджена командна стратегія на рівні школи в цілому — а формальні стратегії закладів освіти, які вимагаються при інституційному аудиті, часто просто переписуються одна з одної без реального змістового наповнення.
• В Ірландії, попри логістичні труднощі (учителі можуть застрягати на тиждень через шторм), зберігають школи на важкодоступних островах, бо цінність локальної присутності школи переважує незручності.
• Дитина під час війни бере на себе частину дорослих проблем і переживає стрес, що часом перевищує дорослий, — тому головне завдання дорослих і освітніх закладів полягає в тому, щоб пройти через ці випробування разом із дітьми, не зверху, а на рівних.
• Оскільки характер людини значною мірою формується приблизно до 12 років, головне завдання освітянина — підтримати становлення цього ядра особистості, відкритості до світу й здатності з ним взаємодіяти. Усе інше — предмети, інструменти, методики — є вторинним, а точніше третинним щодо цього завдання; зосередженість виключно на інструментах без роботи над ядром особистості знецінює сенс самих інструментів. Культура школи, стосунки з вчителями та адміністрацією формують у дитини уявлення про побудову світу сильніше, ніж матеріал будь-якого підручника.