Скільки потрібно менеджерів на державній службі, щоб змінити країну?

Скільки потрібно менеджерів на державній службі, щоб змінити країну?Вже стало нормою бідкатися про те, що український державний апарат не справляється з виконанням навіть відносно простих завдань, і помітно відстає в ефективності порівняно з приватним сектором. За політичними перипетіями, боротьбою представників політичної еліти, на задній план відходить один важливий факт – у структурі державного аппарату, особливо на найвищих щаблях влади, повинні бути професійні менеджери.

Держава працює для нас, а не ми для держави
Якщо не плутати поняття «держава» і «країна», то держава повинна виправдати своє існування ефективністю, «відробити» для своїх громадян наданням послуг, за які вже заплачено у вигляді податків. А це неможливо у разі наявності в її апараті лише зацвілих бюрократів, послуги яких, за влучним висловом Президента Національної академії державного управління при Президентові України Віри Нанівської, залишаються «ласкою» для «гвинтиків» – громадян. І немає сенсу говорити про ефективність середнього чиновника на місцях (який іноді дійсно заслуговує на хороші слова), якщо нагорі немає взірців для наслідування. Як погані, так і хороші навички менеджменту розповсюджуються згори донизу.

Ідея топ-менеджменту в державному апараті
Через ці проблеми проходили і проходять насправді всі країни. Але чи можна цьому якось зарадити? Найрозвиненіші країни на певному етапі свого розвитку реалізували ідею створення спеціального прошарку вищих менеджерів державного апарату. В різних країнах ці структури називаються по-різному. Найпоширеніша англомовна назва – Senior Public Service, в Україні зазвичай говорять про «вищі керівні кадри» (ВКК). В розвинених демократичних країнах для цієї групи можна виділити наступні характеристики:
• групу ВКК чітко відділено від політичного рівня (який у демократичних суспільствах часто змінюється), тому зверху цей клас як правило розпочинається від посад заступників міністрів і голів департаментів, відомств тощо;
• група ВКК обмежується знизу рівнем міністерств, відомств і департаментів (хоча не обов’язково повинна бути зосереджена у столиці), тобто, у перекладі на українську таксономію – це принаймні не нижче третьої категорії державних службовців;
• ВКК винаймаються саме як менеджери, аналітики, консультанти – тобто, професіонали, і тому їхня робота не залежить від змін на політичному рівні;
• безпосередньо ВКК надають послуги політикам у підготовці і прийнятті ефективних, прорахованих і зважених рішень, а після прийняття політичного рішення можуть супроводжувати їх як проект чи процес;
• ВКК володіють т. з. «міжміністерськими навичками», які не залежать від галузі господарювання, і тому можуть легко переходити з посади на посаду в горизонтальному напрямку по мірі виникнення нових завдань.
Чи треба говорити, що ці люди повинні отримувати достатньо високу зарплатню, навіть за мірками розвинених демократичних країн? Але країни ідуть на це, так само як і корпорації ідуть на винаймання топ-менеджера з його іноді захмарними бонусами. Разом з тим, треба розуміти, що висока зарплатня збалансовується саме відносно невеликою кількістю таких людей і їхньою ефективністю.

Українські реалії
Справедливості заради слід відзначити, що в Україні була спроба створення т. з. «золотого резерву» (бази даних високопрофесійних управлінців, яких призначатимуть на високі відповідальні посади міністерського рівня у разі потреби), але ця схема фактично не функціонує, бо у нас призначають на такі посади за якими завгодно критеріями, і ефективність серед них трапляється рідко. А хтось взагалі пам’ятає про спробу введення у нас посад державних секретарів? Це теж мало бути щось схоже, і це також не спрацювало. Але можливо українське суспільство ще не було готове до такої ідеї. Не впевнений, чи зараз є хоч якась готовність. Адже подібну структуру в державному апараті можна створити лише за умови введення принципово нової, сучасної ролі менеджера-професіонала, який виконує функції, що надзвичайно подібні до функцій менеджера в сучасній корпорації, для якої власність і менеджмент розділені.

Так скільки їх має бути, цих супер-держслужбовців?
Звичайно, кожна країна вирішує, виходячи з власних бюджетних можливостей. Окрім того, на відміну від корпорацій, які отримують цей особливий персонал потенційно у надлишку, завдяки діяльності бізнес-шкіл, державі цих спеціалістів треба спеціально готувати (питання про їхню освіту – ще цікавіше). Отже, кількість цих професійних менеджерів держави (згідно з даними Світового Банку):
Великобританія – 3200
Індія – 5000
Канада – 3600
Малайзія – 3700
Нова Зеландія – 300
Сінгапур – 490
США – 7000
Франція – 5360
Так, їх відносно багато і це дорого. Але скільки бізнес реально платить за неефективність чиновника? Особливо великий бізнес – за неефективність діяльності міністерств чи відомств. Чи немає залежності між успіхом держави і наявністю такого класу? Можливо Україні колись варто було б зробити інвестицію у власне майбутнє?

НЕ ПРОПУСТІТЬ:
Приєднуйтесь до професіоналів e-learning! На I Всеукраїнській конференції дистанційного навчання Ви дізнаєтеся про останні тренди та розробки в галузі навчання, зможете впровадити e-learning у компанії.
Детальніше →
  • Анонімний

    Держава, безперечно, може без проблем зробити таку інвестицію, про яку ідеться у дописі. Наприклад, підняти зарплати державним чиновникам (що уже робилося). Або повчити їх за кордоном. Або створити базу даних.
    Але ядро проблеми із чиновниками залишиться. Бо воно полягає у спотвореному розумінні державою і чиновниками свого призначення як "благодійників", людей, які взяли на себе тяжкого хреста управління "народом" (переклад:нерозумною та бідною масою людей, які благають: потурбуйтеся про нас!).
    Насправді ж держава подібна до "управляючої компанії", створеної людьми для управління загальними "активами". Тому важливо розуміти що власниками, "акціонерами" є народ країни, а політики разом з чиновниками – найняті на податкові (до речі, немалі) гроші менеджери. Тому найголовніше для чиновника – не освіта (вона у багатьох чудова) і не зарплата (у нас заступники заступників мають лексуси кращі за президентів деяких країн), а ро

  • Roman

    В Україні відсутня система відбору працівників на держслужбу. Автор правильно вказує на те, що у більшості західних країн іде розподіл на політичні та фахові посади. І нікому у голову не приходить робити заяви, що наша політична сила набрала більшість у цій області і тому працівники обладміністрації повинні бути представлені нашою партією. А у нас цим нікого не здивуєш.
    На Заході процес прийняття на держслужбу чітко розписаний. Наприклад, у Канаді:
    1) оголошення про конкурс на спеціальному порталі держслужби (проводить HR департамент)
    2) відбір кандитатів за основними критеріями (освіта, досвід роботи і т.п).(HR)
    3) тестування відібраних кандидатів на вміння критично мислити, виконувати поставлені завдання і т.п, а часто і на специфічні для посади знання та вміння. (HR)

    4) інтерв’ю кандитатів працівниками департаменту/міністерства т.п.

    І далі знову
    5) тести на знання мови (HR)
    6) перевірка на безпеку та лоя