Чому диплом MBA може заважати бізнесу: погляд практика венчурного ринку
У співавторстві з Марком Пакардом (Mark Packard), асоційованим професором менеджменту та директором з досліджень Центру створення цінності Меддена, Гастінгс написав книгу «Venture Mode: Escape the Administration Trap by Finding and Unleashing Entrepreneurial Leaders» («Венчурний режим: як уникнути адміністративної пастки, знаходячи та розкриваючи потенціал лідерів-підприємців»). Центральна теза книжки доволі провокативна:
Парадокс престижного диплома
Щороку у світі дипломи MBA отримує близько чверті мільйона людей. Компанії охоче компенсують співробітникам вартість навчання, а самі випускники в середньому отримують вищі зарплати та частіше посідають керівні посади. На перший погляд, ROI диплома очевидний.
Але автори ставлять інше запитання: чи саме освітній зміст програми створює цю різницю, чи диплом радше виконує роль фільтра? Вони звертають увагу, що переважна більшість мільярдерів зі списку Forbes — зокрема засновники компаній на кшталт Tesla чи Amazon — не мають ступеня MBA. На їхню думку, це підважує популярне уявлення про те, що управлінська освіта є необхідною умовою бізнесового успіху.
Тут автори спираються на логіку, добре відому економістам освіти ще з праць Майкла Спенса про сигнальну теорію: цінність диплома елітного університету полягає не стільки в унікальності навчального матеріалу (програми, кейси та інструментарій у провідних і середніх школах бізнесу здебільшого однакові), скільки у відборі. Роботодавець, наймаючи випускника Гарварду чи Вортона, купує не знання як такі, а підтверджений сигнал того, що ця людина вже пройшла жорсткий конкурсний відбір. Тож висока зарплата після Ivy League може пояснюватися не якістю освіти, а тим, які саме люди туди потрапляють.
Коли управління перетворюється на адміністрування
Головний закид авторів іде далі за критику диплома як сигналу. Вони стверджують, що сама логіка, закладена в навчальні плани MBA, шкідлива по суті: студентів навчають інструментарію контролю, прогнозування та стандартизації — спадщині школи наукового менеджменту початку ХХ століття, яка обіцяла перетворити управління підприємством на точну, вимірювану дисципліну.
Перенесений у реальні організації, цей підхід, за версією Гастінгса і Пакарда, призводить до концентрації управлінських повноважень у руках тих самих «адміністраторів», які нав’язують бюрократичні регламенти, жорсткі KPI та культуру «виконання цифр» будь-якою ціною. Побічний ефект — пригнічення підприємницького мислення всередині компанії: емпатії до клієнта, експериментування, турботи про якість досвіду та добробут команди. У підсумку це підриває залученість співробітників і породжує суспільну недовіру до бізнесу як такого, оскільки створена цінність дедалі більше перерозподіляється на користь вузької групи інституційних інвесторів, а не споживачів чи працівників.
Важливо, що автори не закликають відмовитися від управління взагалі. Вони проводять чітку межу між хорошим менеджментом — який забезпечує послідовність, надійність і узгодженість роботи команди — та адмініструванням, яке підмінює живе управління бюрократичним контролем. Якісний менеджмент, на їхню думку, заробляє довіру інвесторів і клієнтів та допомагає компанії проходити кризи без зайвої волатильності. Проблема виникає тоді, коли ця межа стирається і менеджери на практиці перетворюються на адміністраторів.
«Venture mode» замість «founder mode»
У відповідь на популярний у технологічних колах термін founder mode — режим, у якому компанія зберігає підприємницьку динаміку, доки нею керує засновник, — автори пропонують власне поняття: venture mode (венчурний режим). Вони вважають founder mode оманливим визначенням, бо воно прив’язує підприємницький стиль управління до конкретної особи-засновника, тоді як насправді йдеться про відтворюваний управлінський підхід, який може застосувати будь-хто.
Як ілюстрацію вони наводять кейс Tesla: формальним співзасновником компанії вважається Ілон Маск, хоча реальними засновниками були Мартін Еберхард і Марк Тарпеннінг. З погляду авторів, прихід Маска до керівництва не був переходом від «режиму засновника» до звичного «режиму найманого менеджера» — Маск і в Tesla, і в інших своїх компаніях продовжує управляти у властивій йому підприємницькій манері незалежно від формального статусу засновника.
Венчурний режим, за визначенням авторів, — це управлінська логіка, що відштовхується від уявлення про цінність, якої прагне кінцевий споживач, і вибудовує навколо цього нові способи її створення та доставки, постійно тестуючи й уточнюючи продукт на основі реального фідбеку від ринку. На відміну від класичної адміністративної моделі, орієнтованої на ієрархію, безперервність процесів і контроль, venture mode свідомо відмовляється від усього, що не працює безпосередньо на користь кінцевого користувача, заради швидкості та результативності.
Що це означає для практики
Гастінгс і Пакард наголошують, що принципи venture mode застосовні до компаній будь-якого масштабу та галузі, зокрема до великих корпорацій, які традиційно вважалися територією класичного адміністративного менеджменту.
Головний практичний висновок полягає в тому, що компаніям варто свідомо відрізняти управлінські практики, які підтримують гнучкість, орієнтацію на клієнта та підприємницьку ініціативу всередині організації, від тих, що під вивіскою «ефективного менеджменту» насправді консервують бюрократичний контроль і пригнічують здатність компанії швидко адаптуватися до змін ринку.
За матеріалами CEOWORLD Magazine