Бренд України або Моя хата з найкращого краю у світі

Бренд України або Моя хата з найкращого краю у світіУявіть собі, що вам необхідно декількома словами відповісти іноземцеві, не знайомого з нашою країною, на питання: “Що таке Україна?” Мимоволі замислишся… Замислишся не тільки про те, як ємко передати все те, що ти сам відчуваєш і знаєш, але й у контексті простого бізнесового підходу – а чи існує в принципі бренд із гордою назвою “Україна”?

Про необхідність гідно репрезентувати державу світові точаться дискусії та ламаються списи мабуть з перших днів набуття нашою країною незалежності. Проте, практично нічого не зроблено досі! У принципі опікуватися позитивним іміджем країни мають урядовці у зв’язці з компетентною організацією, що займається брендінгом та має відповідний досвід. Але яскраві іміджеві епізоди спричинили аж ніяк не зусилля урядовців, а щасливі збіги обставин. Останні здобутки “Євробачення-2005”, вдалий виступ футбольної збірної України на чемпіонаті світу 2006, перемога у тендері на проведення Євро-2012 (хоча таке відчуття, що для декого ця подія як кістка в горлі) навряд чи можна зарахувати до креативних здобутків іміджмейкерів.

Відомий британський експерт у сфері брендінгу Саймон Анхольт (Simon Anholt) визначає брендінг країни як систематичний процес узгодження дій, поведінки, інвестицій, інновацій і комунікацій країни для реалізації стратегії конкурентної ідентичності. Це може бути як скромне співробітництво урядового комітету з туризму й агентства по залученню інвестицій, так і десятиліття реалізації скоординованих і чітко спланованих стратегій усередині країни й на міжнародній арені в сфері культури, спорту, освіти, політики, туризму, міжнародної торгівлі.

MUST READ:  Чому більшість розумних людей «досягають своєї стелі»...

Перший тендер на створення позитивного іміджу України, який провело МЗС наприкінці 2005-го року, просто провалився. Від самого початку його супроводжували скандали та порушення і, в результаті, тільки надав темі іміджу корупційного присмаку.

Другий тендер, щоправда, не на загальну, а лише на туристичну, картинку країни, пройшов набагато спокійніше. У вересні минулого року компанія “Гранд-Прінт Україна” виграла право на “прорив України на європейський інформаційний ринок” у трьох інших учасників тендеру. Субпідрядником проекту стала креативна агенція “Студіо7”. Саме вони розробили рекламні ролики і плакати із зображенням усміхнених людей на тлі засніжених гір, а також слоган “Сніжні зими – гарячі люди. Україна. Для закоханих у сніг”. Впізнаєте себе?

Сніжні зими - гарячі люди Україна. Для закоханих у сніг

Звичайно ж, акцент на північність нашої країни дуже дивує. Та й традиційно теплі зими не дуже-то радують снігом. Але такий-сякий початок просуванню України покладено. На офіційному рівні нібито все… Сумно.

У нас, шановні, є чим пишатися. Головна наша проблема – ми не знаємо своєї країни. І величезна дяка проектам на кшталт “Великі українці”, “7 чудес України”. Зараз стартував проект “7 природних чудес України” – відкрийте очі та подивіться на різнобарв’я та мальовничість рідної країни!

MUST READ:  Дещо про природу ролі першої особи (частина І)

А пам’ятаєте чудесний рекламний ролик пива “Оболонь” – “Як її таку не любити”? (див. “Пиво нашої Батьківщини”). Саме подібними до таких, на мою скромну думку, і мають бути іміджеві ролики про Україну.

Але у безмежному просторі Інтернету вдалось таки відшукати деякі перлинки. Відчуйте себе патріотом:

Це моя Україна: 1, 2, 3

Що ж можна запропонувати? Починаємо з себе. Думаю справа дійшла до чергової акції в укрнеті або своєрідного флеш-мобу. Пропоную розповісти про… свою Україну (що є у тебе у серці і пов’язано з Україною). Назвати це можна так:

Коли я відчув себе українцем?

У дитинстві на канікули мене батьки традиційно відвозили у село. Звичайно ж мене не оминула доля пасти корів. У день ми з братом йшли на пасовисько міняти діда. Поруч, як правило, були інші пастухи. Один найсуворіший із них кожен раз нас запитував: “Ви хлопці чи козаки?” І хитро жмурився… Ми тремтіли і не знали, що відповісти. Так тривало досить довго, поки ми не домовилися з братом врешті-решт серйозно відповісти, що, мов, козаки ми. Всі розсміялися, але відтоді, тільки-но побачивши нас, казали: “Дивіться, козаки йдуть”.
Не знаю, можливо саме тоді я відчув себе українцем 😉

Пропоную приєднатися всіх небайдужих!

Джерела інформації:
“Компаньон”, “Новинар”, “Гвардія”.