Критика теорії «підривних інновацій»: що відповів Клейтон Крістенсен

Не дивно, що опублікована у New Yorker стаття гарвардського історика Джілл Лепор (Jill Lepore) пригорнула до себе неабияку увагу ділової спільноти. Адже у фокусі уваги її автора — критика однієї із найпопулярніших концепцій сучасного бізнесу.

Клейтон Крістенсен (Clayton Christensen)

Вперше теорію «підривної інновації» Клейтон Крістенсен (Clayton Christensen) представив 1997-го — тоді світ побачила його книга «The Innovator’s Dilemma» («Дилема інноватора»). Як стверджував автор цієї праці, потужні компанії, намагаючись діяти якнайраціональніше та прораховуючи свій кожний крок у намаганнях не поступитися здобутими позиціями, дуже вразливі в ситуації появи на ринку стартапів, котрі придумують, як зробити те ж саме, що роблять головні гравці, але дешевше — при цьому дуже часто із застосуванням нової технології. 1999-го, коли бум доткомів досягнув апогею, книга стала бестселером, бо, як тоді здавалося, у ній було дуже точно сформульовано загрозу, яку електронна комерція створювала для традиційної торгівлі. Потім Крістенсен розширив радіус дії своєї концепції, охопивши нею сфери охорони здоров’я («The Innovator’s Prescription» («Рецепт для новаторів»)), освіти («Disrupting Class» («"Підрив" у класній кімнаті»)), а також життя в цілому («How Will You Measure Your Life?» («Стратегія життя»)).

Отже, як зауважує Лепор, з того часу армія Крістенсонових апологетів почала провіщати неминучість «підривів». «Ця теорія базується на глибинній тривозі, апокаліптичному страху глобального спустошення та хитких свідоцтвах», — пише вона, звинувачуючи автора «Дилеми інноватора» в науковій необ’єктивності (підборі прикладів, котрі б підтверджували його теорію), неправильному трактуванні фактів (деякі нібито «приречені» компанії продовжують демонструвати хороші результати) та в короткозорості (обминанні такого факту, як участь профспілок у падінні U.S. Steel). Також Лепор звертає увагу на те, що 2000-го, під час падіння Nasdaq, менеджер одного фінансового фонду, використавши теорію Крістенсена, втратив більше, ніж решта його колег.

Проте, напевно, найцікавішим у цій історії є те, як зреагував на критику сам Клейтон Крістенсен. Ось що він сказав у розмові з Businessweek.

Як Ви загалом оцінюєте статтю Джілл Лепор?

Впродовж більше ніж 20 років я намагався глибше зрозуміти цю насправді дуже корисну теорію та привнести до неї більше системності. Тому й зрадів, що такий авторитетний фахівець, як Лепор також до цього долучилася. Проте, вже читаючи перші сторінки, переконався, що йдеться про жонглювання терміном «підривна інновація» та його застосування до будь-якої ситуації, скажімо, до проектів, за які береться перший-ліпший підприємець або студент коледжу.

Але потім автор чомусь взагалі змінила тон та почала мене завзято дискредитувати. Втім, не в цьому справа. Найголовніше полягає у тому, що Джілл Лепор дуже грубо порушила всі засади написання наукової праці, таким чином зробивши те, в чому вона звинувачує мене. Адже у своїх публікаціях та книгах, які було видано після «Дилеми інноватора», я звертаюсь до кожного з питань (так, абсолютно до кожного!), які піднімає Лепор в намаганнях спростувати теорію «підриву». Будь вона справжнім науковцем, яким себе вважає, то напевно вивчила б ці праці.

Один із закидів, який робить Джілл Лепор у Вашу адресу, стосується компаній, які ви віднесли до категорії невдах. Деякі з цих гравців (а серед котрих них виробники дисководів, механічних екскаваторів та сталі), стикнувшись із «підривом», не зникли з ринку, а, навпаки, продовжили успішно функціонувати, а подеколи навіть залишилися ключовими гравцями.

У 1960-тих у Північній Америці було 316 універмагів на кшталт Macy’s. Потім, починаючи 1962-го року, на ринку стали з’являтися дисконтні мережі, такі як Korvettes, Kmart, Woolco Target та Walmart. Вони здійснили «підрив», бо, щоб з ними конкурувати, мережам універмагів потрібно було б виходити в нижній ціновий сегмент та вести конкуренцію в площині дисконтних цін, що призвело б до суттєвого зниження їхньої прибутковості. Тому ці гравці були змушені сконцентруватися на преміум-сегменті — позбуватися низькоприбуткових товарів тривалого користування та зайнятися продажем готового одягу та косметики, де маржа була вищою. А тепер пригадаємо — скільки це тривало? Цілих 52 роки! Тож «підрив» не відбувається за один день. Зараз у Північній Америці десь шість чи вісім традиційних мереж універмагів. Скажімо, так — менше 10-ти. А Walmart зараз доволі потужна компанія — і Target аж ніяк не маленька фірма. А Macy’s все ще існує і досить таки успішно. Отже, чи відбувся «підпив» у роздрібній галузі? Чи є єдина правильна відповідь на такі запитання? Дехто вважає, що є. Хотів би я, щоб так воно було!

За матеріалами "Clayton Christensen Responds to New Yorker Takedown of 'Disruptive Innovation'", Businessweek.